Анотація: Війна.Він мав туди йти.Та не зміг,через проблеми зі здоров’ям.Тому пішла вона.Вони намагалися постійно підтримувати зв’язок,і все було б так само,якби одного дня не прозвучали слова:"Прийміть наші співчуття."
Її немає.Ні душі.Ні тіла.Проходить рік.Вони стоять одне напроти одного знову.Сон?Брехня?Зрада?Чи може кохання призвело до такого фіналу?
Дійові особи: Він
Вона - безіменні,безликі(Хоча можна уявити,що вони молоді зовні та давно вже постаріли зсередини.)
Люди зі спогадів.
Знищене подвір’я,на якому ледве тримаються на ногах каштани та будинок.У якому ледве можна вхопити трохи повітря.А ще могила.Її могила.
Сцена майже повністю затемнена.Чути лише здалеку звуки потягу,який нагадує,що тут не просто мертва точка.Тиша.Потім чути молитву.У напівтемряві починає окреслюватися її спина та могила.За хвилину,і його спина.
Вона: (Сидячи навколішки.)Тепер і я тебе відпустила.
Вона відчуває,що він тут.Відчуває його погляд на собі.Він стоїть в ступорі хвилину мовчки,пильно спостерігаючи за нею.Вона в такому ж стані.Вони обоє не були готові до цієї зустрічі.
Вона: Я думала ти теж її відпустив.І це місце також.
Він: (Спустошено.)Так і є.
Вона: Тоді,чому ти тут зараз стоїш?
Він: Щоб зрозуміти.
Вона: (Схвильовано.)Кого?
Він: Її.
Вона помалу підіймається та повертається до нього обличчям.Він же навпаки до неї спиною.Обоє затамували подих,в якому неможливо визначити емоцію.Він мовчки іде в іншу кімнату,стіни якої скоро поваляться.Вона йде за ним.Він оглядає все,що є в кімнаті.Вона бачить лише його.
Вона: А хіба ти так і не зміг цього зробити?(Стривожено.Він повернувшись кидає в її напрямку нещасну ложку,яка валялася на уламках розтрощеного стола.)
Він: Ні,чорт забирай!
Вона: Ти промахнувся.Вибач.І все ж давай я спробую тобі пояснити.
Він: Мені не потрібні пояснення.Мені потрібна була ВОНА.(Дивиться пристально на неї з диким болем.)
Вона: Знаю.Та хіба ти справді не бачиш у її вчинках логіки?І навіть якоїсь певної турботи та любові?!(Він мовчить.)Можливо вона не хотіла обтяжувати тебе - каліченою собою?Ммм?Може вона хотіла,щоб ти спокійно жив далі..жив,а не виживав та переживав?
Він: (Істерично.)Оо..то вона хотіла,щоб я жив?Так?Чудово.Я живу.Дякую ТОБІ.(Дивиться угору.На небо ніби.)Але знаєш що?Я живу без серця та душі,бо вони опинилися в могилі разом з нею.Проте якби вона одразу все розповіла,я жив би всього лиш без ноги або руки.
Вона: (Перелякано.)Тепер я не розумію тебе.
Він: Ось воно як...Зате я розумію себе.Я ліг в ту холодну землю коло неї.Чуєш?(Підходячи до неї.Вона ж нікуди не тікає.Приймає його напір з болючою посмішкою.)Це було для мене найвищим з нею зв’язком.Найбільшою моєю радістю.(Вона далі мовчить дивлячись на нього.)Чому ти мовчи,мм?Я сказав,що ліг до неї в чортову могилу.І ліг би ще раз,і ще,і ще...якби це хоч якось допомогало.
Вона: І вона б зробила це ще раз,і ще,і ще...аби не чути цих слів,аби думати,що ти не просто оболонка.Аби думати,що ти зміг вистояти.
Він: (Підходячи до могили.)Але чому?Чому?Хіба я не заслуговував на правду?Хіба я мав бути вбитий так жорстоко?Декілька разів сокирою по голові...а вона не відлітає.Тільки все більше приносить болі та мук.
Вона: Це все мало бути інакше.
Він: Досить.Замовкни.Хіба ж ти не знаєш,що я не відмовився б від неї?Що я б не жалів про такий вибір?Що не покинув би її однієї ночі,аби здихатися тяжкого тягаря?
Вона: Ні,не знаю.
Він: Ого...Це було тільки що гірше,аніж не відрубана сокирою голова.
Вона: Зате правда.Ти ж цього хотів?
Він: (Схоплюється.)А ще я хотів не бачити тебе сьогодні.Адже ти МЕРТВА.Чи не так?
Вона: Ось ми й дійшли до самого початку...Привіт.А ти попри все виглядаєш...(Дивиться на нього винувато.Не насмілюється продовжити.)І так,ти правий.Я мала бути лиш примарою,спогадом.Тож,якщо тобі буде легше-добий мене,щоб все було насправді.Добий.Вбий.Мені всерівно ще залишилося недовго.(Відходить від нього,беручи з кофтини пістолет на хвильку.Потім ховає його.)
Він: Я вб’ю тебе потім.Але спершу зрозумію.
Вона: Добре.(Сідає на цеглину накриту пледом навпроти могили.)В той день коли тобі принесли звістку про те,що мене більше немає,мене рятували з полону,справді майже мертву.І чесно кажучи,я не знаю завдяки чому чи кому,я повернулася з того світу,бо я й не хотіла.Моє тіло,душа...були вже не моїм.Це був просто ескіз диявольської роботи,їхніх знущань,веселощів,поганого настрою і багато чого іншого.Тому коли мені сказали,що я можу повернутися додому..до тебе,я одразу знала,яке рішення прийму.Ти...ти немав того бачити.Немав те рятувати чи мотивувати.Ти мав жити...жити,а не існувати поруч з безвихіддю.
Він: Та ти забула,що в мене теж є право голосу.
Западає довга тиша.
Він: Продовжуй,тільки не мовчи..
Вона: Було завдання.Ми висовувалися на місце, де мали прикривати відхід.Почався щільний обстріл,і командир нашого підрозділу прийняв рішення відходити. Ми знайшли зруйнований будинок, у якому залишилися до ранку. Далі пішли. Зустріли місцевих жителів у підвалі, нас почастували сухариками з ікрою кабачковою. Це було дуже смачно. Знаєш, воно зовсім по-іншому сприймається, коли розумієш, що це може бути твоя остання страва.(Сумно всміхається.)Щоб не наражати місцевих жителів на небезпеку ми пішли. Знайшли літню кухню,зайшли туди, помилися, вирішили відпочити. І пройшла година-півтори, у дверях ті скоти..поставили на коліна, руки за голову. Я спиною до хлопців була. Коли повернулася, то побачила, що калюжа крові біля одного з моїх побратимів. На моїх очах...пострілом у голову стратили беззбройного.Ні за що...Далі забрали усі мої речі: телефон, павербанк, навушники.
Він: Мовчала?
Вона: Гордість...це не те місце, де її треба проявляти, не на часі. Тобі роблять боляче,і ти приймаєш той біль.Коли треба було просити – я просила, адже розуміла, що треба вижити.Це було пекло.Справжнє.
Він: Ні,це гірше за пекло.Тому що в пеклі люди та чорти,хоча б знають,по якій причині вони там,а ми не знаємо..і надалі не будемо знати.
Вона: Та власні страждання це ще нічого,це легше,я б хотіла бути там сама,тільки щоб не чути тих криків...У деяких хлопців,були осколки по тілі,і коли їх били(а били усім,що тільки було під руками),ті осколки проходили далі по крові,попадали в серце і вони там просто помирали,захлинались своєю кров’ю...а найстрашніше робити вибір.Знаєш як це,коли вас вже рятують замордованих,до такого стану,що ти не пам’ятаєш власного імені.І тоді дивлячись на того,хто ще більш-менш при тямі питають: «Кого першого вивозити?Кого рятувати?Бо всіх одночасно ми не зможемо забрати.»І ти мусиш...мусиш назвати імена тих людей,знаючи наперед долю всіх решту.І я їх називала.А потім чекаючи наступний прихід допомоги,ти розумієш,що вже немає по кого йти... тут лишились тільки трупи.І тебе з’їдає зсередини відчуття провини перед ними.Бо своєю відповіддю ти міг врятувати їх,але не зробив цього.
Він: Я...
Вона: (Перебиваючи.)А як повернувшись звідти,стояти перед їхніми батьками,дітьми?Як це намагатися підібрати влучні слова,але дивлячись,на їхню надію та віру в очах занурити кинджал всім у серце?Як це забирати в них те єдине,що залишилося?Як це бути їхнім катом та виносити той смертний вирок?
Він: Мені здавалося,що ми всі вже звикли до такої смерті...але направду-ні.Бо коли людина вмирає в тебе на руках,в спокої,своєю власною смертю-це здається чимось,що можливо пережити.Та інша справа,коли ти не бачиш,що з нею сталося,але добре усвідомлюєш,що це було в муках від диявольських рук.І ти навіть не знаєш,чи є шанс знайти її тіло,аби нормально попращатися та відпустити.Це радше вбиває скоріше за рак,чи машину,яка летить на великій швидкості.
Вона: Я...
Він: Ні.Я тобі цього не пробачу.Ти скоїла зі мною щось жахливіше,аніж ті скоти.
Вона: Чому ти так протистоїш цьому?
Він: Незважаючи на це все,на те,що я неймовірно сильно боюся цієї чортової крові,я був готовий піти в її водоспад...і не лише піти в нього,я був готовий сам його організувати.Я,чорт забирай вирвав би чиєсь серце,якби це допомогло знайти твоє...Якби допомогло втамувати біль неприйняття та нерозуміння.А ти...ти...Серйозно??!
Вона: Навіть якби цей водоспад був із моєї крові?
Він: (Завмерши.)Почекай...(Починає оглядати її.Тільки зараз розуміє,що вона в окулярах,та в повністю закритому одязі.)Зніми окуляри.
Вона: (Схоплюється з місця.)Навіщо?
Він: Хочу знати.
Вона: Що?(Ходять по колу одне напроти одного.)
Він: Чи з’їхав я зглузду.
Вона: А тут спробуй не з’їхати.
Він: (Зупиняючись.Боязко.)Зніми їх.
Вона теж зупиняється.Мовчить.
Він: Тоді я сам.(Прямує до неї.Вона відлітає до стінки.)
Вона: (Зі злістю.)Гаразд.Хочеш бачити це?Нехай.(Знімає окуляри.)Ти мабуть хочеш і все інше побачити.(Знімає штани та кофту.Він не вірить своїм очам.Падає на коліна і дивлячись на неї повзе до неї.Вона ж стає спиною до нього.Плаче.Вона без ока,майже без половини живота.Рука зламана.Ноги у синцях та порізах.)
Вона: (Відскакуючи.)Ні...не роби.Не чіпай.ЦЕ ОГИДНО.ЦЕ ВЖЕ НЕ ТЕ ТВОЄ ТА МОЄ.ЦЕ ЧУЖЕ.
Він: Розкажи історію цих шрамів,щоб я отримав такі ж самі.
Вона: Прошу.Саме тому,ми так вчинили.Аби ти ніколи цього не відчув.Не знав.
Він: Не забирай у мене право голосу знову.
Вона поринає у спогади.Сцена темнішає.Він розчиняється у темноті.Вона на середині.З усіх боків виходять ВОНИ.Жорсткі.Беземоційні.
1: Мнє кажется или у тебе нет насторения?Сейчас исправим ето.(Сміються.Закривають рота.Вона намагається вирватися.)
Вона: Вони протигаз одягали і струмом били, щоб швидше почала задихатися, але як тільки починає людина втрачати свідомість, вони знімають протигаз. Не дають померти - хочуть, щоб мучилась.А ще вони підвішували нас.І далі били до останнього подиху.А коли людина стікала підвішена кров’ю,вони заставляли інших прибирати під нею кров...І..(Кричить.Потім падає.Вони зникають.Він біжить до неї.Прикриваючи її одягом.Садить собі на коліна.Цілує кожну її частинку тіла.)
Він та Вона: (Одночасно.)Пробач!
Він: Чому ще не довго?
Вона: Що?
Він: Ти сказала,що тобі ще не довго.
Вона: (Виймаючи пістолет з-під кофтини.)Сокира все ж має колись потрапити у правильне місце.
Він: Але...
Вона: (Перебиваючи.)Все правильно.Ти до цього готовий.Знову(Просуває пістолет до його руки.)
Він: Давай закриємо очі.Тут весняний лужок.
Вона: (Посміхається.)Моє улюблене місце.
Він: Знаю.
Вона: Я в красивій синій сукні.Бігаю.Босими ногами по цій прохолодній траві...я відчуваю землю,яка проскакує між нею.А ти сидиш трохи далі від мене.
Він: Дивлюся навколо.Вдихаю свіже,живе повітря.
Вона: Сонце так гріє..я сумую за сонцем.Сумую за часом,коли була людиною.
Він: Ти все ще людина.
Вона: Ні.А ти так.
Він: Не варто псувати момент цією філософією.(Сміються.)
Вона: Дякую.
Він: За що?
Вона: Біль зникла.Усе зникло.
Він тихенько бере пістолет.
Вона: Бачиш те дерево?Давай до нього наввипередки.
Він: Але ти ж програєш.
Вона: На рахунок 3...
Він бере пістолет у руки.
Вона: 1...2..(Він відкриває очі.Чути постріл.)
ЗАТЕМНЕННЯ СЦЕНИ.ОСВІТЛЕНА ЛИШЕ ЇЇ МОГИЛА.ПОВНЕ ЗАТЕМНЕННЯ.
Завіса
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987860
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.07.2023
автор: Sofi Remen