/ці рядочки навіяла мені історія однієї жінки/
Вона дивилась на зів’ялі квіти,
Знала вже, що реверсу не буде.
Смутком стукають у вікна віти.
Боже, де він? Як його забути?
На ній мантилья – ворона крило,
Зливалася із чорними очима.
«Себе загубить», – гомоніло все село.
Пік серця біль – на те була причина.
Він до землі її, проклятий, пригинав,
Вона ж пручалась, як несамовита.
А біль її усе кусав й кусав –
Надії келих вже було розбито.
І не роняли сліз запалі очі,
У простір лиш дивилася байдуже.
Довгими здавались дні і ночі
І холодно було, немов в зимовій стужі.
Не спала довго… сон таки зборов –
І полилася пісня чарівлива.
Її покликав дивний голос знов –
Орфей явивсь у сні… О диво!
Зачарував його солодкий голос,
Пішла за ним незнаними стежками
У поле, зеленів де колос,
Щоб скинути з душі важенний камінь...
Вона не знала: долі то був знак –
Ішла до нього волошковим полем.
Вже зовсім близько був її маяк
Й кохання цвіт навколо лився морем.
Букет волошок скромно їй простяг
І заспівав про них чарівну пісню.
Її кохати вічно заприсягсь
І тугу відігнав її торішню.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986575
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2023
автор: М_А_Л_Ь_В_А