- Ну-ну... - промовив він, перегортаючи аркуш газети на інший.
- Що там? - поспішно кинула вона питання, зосереджуючись на неслухняній нитці, що зісковзала з-під пальців.
- Пишуть, що Оскар Eм знову в грі.
- Ммм... Це цікаво, - вона все таки не могла поцілити в останню кульку і це вже починало не на жарт дратувати. - Чекай, що? це той авантюрист, що помер півстоліття тому назад? - Вона різко підняла очі і глянула на нього.
- Так, саме він, - він відклав газету на столик і щиро засміявся. Обоє добре знали про кого пишуть в газеті. І саме так. Він настільки змінився, що почав читати газети, при чому не електронні, а саме паперові. Від них не так боліли очі. Вона любила говорити, що то тому, що поважний вік вже. І його це ніскілечки не ображало, тільки зрідка повертав в такі моменти голову до вікна, коли їхали в довгій подорожі, і очі злегка зволожувалися. Вона добре знала про що думає, тому й не заважала в такі моменти. Скільки всього було обговорено і з'ясовано, тому залишалося перечекати, поки відпустить та печаль.
Давати всім імена по-своєму - це було одним з улюблених їхніх занять. Найнезвичніші і найнесподіваніші отримували всі, хто хотів і не хотів. Зрештою, вони про те і не знали.
- Давай вийдемо на терасу, глянь яке сонце там. - Запропонував він.
Десятки блакитних кульок розсипалися по мармуровій підлозі, віддзеркалюючи такт музиці, коли вона встала. Вони закотилися в усі усюди і дзвінко заграли. Під дивани і серванти, по килимі і навіть одна заграла з великим пальцем його босої ноги. Він обожнював таку гру своєї коханої, тому лише кінчик уст видав його "гнів". Насправді, він божеволів таємно в ті миті, коли вона вдавала незграбну безпорадну дівчинку і дзвінко шептала:
- Ой. - А потім наївно піднімала очі і дивилася на нього безневинно.
Його рука майнула по її долоню, сміливо охопила її тонкі кінчики пальців і вони вийшли на терасу.
Сонце заливало простір, але вже не сліпило так як вдень, тому на нього можна було дивитися безкінечно. Рожево-малинові відблиски змішувалися з лимонно-цитрусовими відтінками і кучерявилися на горизонті, зливаючись з блідо-блакитними пасмами неба. Тиша. Лише десь вдалині за спинами пурхали птахи і зліва за рогом Голуб голосно чистив своє пір'я.
Він міцно обняв її за плечі і пірнув в її волосся:
- Як думаєш, яким би був зараз світ, якби не нейропавутина?
- Може, кращим, а, може, і ні. Думаю, люди б ще гірше загрузли в ненависті і нерозумінні одне одного, або... - вона пильно вдивлялася в горобця, що трепетів крильцями над смородиною.
- Або? - його терпіння розпливалося разом з пальцями, що мнули поділ сукні.
- Або люди продовжували б писати щиро про свої почуття, трохи думати, трохи "майструвати мистецтво" і не віддалися б штучному машинопису. - Вона повернулася думками в теперішність і строго додала. - Смородина хоче води.
- Я теж, - він ледь прошептав їй і здмухнув тонкі волосинки з її скроні.
- Я давно хотів тебе спитати, - він вправно крутнув її за талію обличчям до себе і обхопив двома долонями за голову, - можна?
- Питай, - вона обожнювала такі його джентельменські манери в поєднанні з силою.
- Скажи, тобі не було страшно в той день?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985987
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2023
автор: Окса555