Я мріяв зріти зорі у мансарді,
Ловити оком слід чудних комет,
Від зір живих подалі, в світлі лампи
Натхнення зупиняти срібний кеб.
"Агов, постій! Візьми мене з собою
У височінь золочених небес!", —
Гукав чимдуж в душевному соборі,
Мов кола на воді, мій голос щез.
Він розчинився, потонув у знуді
Між офісів, картелів і кафе.
Собор душі змінив підрядник злуді,
Оповісник зроговілості й афер,
Того шахрайства, що пізнали люди,
Скуштувавши плід масних спокус.
Мовби ґулі, зазнавши біль укусів,
Простують в забуття з вампірських блюд.
***
Давно не світить лампа в абажурі,
Смалить, натомість, очі телефон.
Сліпець лежить в мансарді, його журить
Безодня неба — чисте полотно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985956
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2023
автор: sunsеt