Кладе війна свої тяжкі покоси,
згорьовані принишкли спориші,
на трави падають не роси – сльози,
кричать ночами злякані сичі.
Вбиває блискавично смерть крилата,
хто потрапляє в траєкторію її,
сестричку, брата, матінку і тата,
й лишає слід кривавий на землі.
Летить шахед підступно і зловіще,
регоче ніби ревом навісним,
здається, світ розколеться і трісне,
і день не буде завтра вже ясним.
Рида земля у згарищах й руїнах,
І соловей десь злякано затих,
І мати плаче на могилі сина,
О Боже, спопели катів отих,
Що принесли і горе, і страждання
в квітучий край, поля де золоті,
де небо синє до землі вітанням
торкалось обрію в чаруючій красі.
Моя ти земле, страднице недолі,
чому кати, скажені й навісні,
століттями твою топтали волю,
щоб мову ти забула і пісні.
О не журися, нене, не журися,
тебе на згубу не дамо катам!
У сяйві перемоги вознесися!
За тебе йду молитися у храм.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985289
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2023
автор: М_А_Л_Ь_В_А