Сонце днів горить в зеніті
і під променем софітів
все минуле, як на сцені,
залиши́вши льоху темінь,
виринає на поверхню
й постає у чистім світлі.
З ним виходжу в чисте поле:
та стерня́ вже ніг не коле
(бо згоріла й перебита),
там нові́ гектари жита
вже покрили все зболіле,
непотрібне, тлінне, кволе.
Позабути б все на світі,
зме́сти пилу шар столітній:
памʼять про минулі смерті,
наче крейду з дошки, стерти
і пірнути б з головою
в ласки і добра суцвіття.
Наче птах, розкрити крила
і на піднятих вітрилах
понестись в далекі далі
в інфантильності сандалях
що є духу, в леза обрій!,
поки не покине сила,
ген на зустріч щастю, в ро́си!
крізь свіжесенькі покоси,
через барви й аромати,
легіт вітру, спів пернатих,
дотик ніжних трав до шкіри...
Поки смерть бліда не скосить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984265
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.05.2023
автор: К0ВАЛЬ