Залізний велет на такім же постаменті
Заклякнув у погрозливій холодній позі.
Мабуть, в звірячому розлюченім моменті
Закарбувавсь опісля зустрічі... невдовзі.
Металу мотлох став твоїм кремезний тілом.
Щитом від хижозубої іржі - мастило.
Даровано щелепам рало гострокриле,
А кожен пазур - це загострене зубило.
Твоє приречення - життя в оціпенінні,
Ніколи в світі не пізнати утіх земних.
Твій брат із плоті любо ніжиться в промінні,
Рибалить вправно, годує ведмежат малих.
Під деревом розкопує смачне коріння,
Солодких ягід обриває грона стиглі...
Металобрухт скульптури не підвладний смерті.
Ведмідь же бурий дикої природи тлінний.
А чи погодився б ти, велете, померти,
Щоб хоч разок вмочити лапу в води сині?
Із полотна ріки стрічать рибу-горбушу,
Що розродитись в мілководді лише хоче?
Віддав би Богу металеву свою душу -
Безсмертя - в обмін на життя тлінно-коротке?
Твоє закляття - віковічна непорушність.
Тобі дарунок - остогидлеє безсмертя.
05.05.2023
Chara Vinna
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982764
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2023
автор: Chara Vinna