Щоглибше тиші зачерпнути б,
крізь товщу вод, де вкляк маяк.
До тебе прагну, тьмою скутий,
невичерпальносте моя!
Мій батискаф заглох, тож поки
я запускаю двигуни,
чекає десь глибинний спокій
і спокуша - чимдалі, вниз.
Шторми чигають на поверхні
і шал акулячих пащек.
Стократ сильніш за їхні брехні
в мені нуртує спрагле "ще".
Воно ятрить, не відступає,
воно дає чіткий наказ:
не повертатися без таєн,
які приховує мій "Аз".
І я здаюся, мореплавець,
покірний, тихий, мовчазний.
Мій розум здався. Переплавлять
його занурення і сни,
в яких усе ж дістався дна я,
хоч під питанням: що є "Я"?
Та там, на дні, усе вже знаю.
Пірнаю вглиб, крізь яв із нав'ю,
крізь страх
і морок
незнання...
© Сашко Обрій.
07.04.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981231
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.04.2023
автор: Олександр Обрій