Пора осіння… похмурий ранок. А дід Василь має кілька забаганок. Курям їсти дати та обійстя замітати. Нема ж кому, вже кілька років живе сам. Воно б нічого, можна випити й сто грам. Горілочки чи винця, щоб не паплюжити лиця. Та, звичайно ж, міру знать, не напитись , як та свиня. Біда в тому, що самотність ятрить серденько щодня. І трохи скрутно, пенсія одна, на душі сумно, якби ж то весна. Тоді з городу можна більше зелені продати. У гаманцеві свіженьку копійчину щодня мати. Чи в небі імла, вкотре подивився, невже дощитиме, а щоб ти сказився. Вже так набрид цей холодний дощ, та все ж піду, може, й продам щось.
В тунелі протяг, за це не журиться - не біда, одне бажання закінчилась би клята війна. Інколи так травмують душу тривоги, в думках балаган - Дай Боже перемоги! В буденний день мало продавців, воно, як глянуть, немає й покупців. Хіба комусь діло до його петрушки чи кропу. Але ж впертющий дід тішиться, має замороку. Що тільки це він і несе на базар. До всіх всміхається, – Свіженький товар! Ви схиліться, понюхайте цю духмяність! Хтось співчуває. - Ото вона, така старість! Мабуть, що пенсія, як копійки.
Дід своє знає, ходить залюбки. В душі секрет плекає, часом поспішає з якоюсь жінкою поспілкуватись. А часом, як хтось поряд свій товар продає, то можна трішки й залицятись. Ну, звичайно ж , лише з молодшою за віком, щоб гарненька та не хвалилась чоловіком. Щоб одиначка, яка би в гості запросила, ну і,звичайно, розумна та ще повна сили. Та не поводилася гордо, як княгиня, а на городі була справжня господиня. Щоби зростали огірочки й бурячки, й до мене завжди посміхалась залюбки. Я ж не розбірливий, які би очі мала, чи карі, чи сині, лише б удвох, як голуби, щодень, щовечора були щасливі. І коли разом з настроєм добре попрацювати, зробить все з толком, щоби стабільний прибуток мати. А ввечері, як зіроньки сяють у небі, як для годиться, обійняти при потребі. Можливо, й навіть у дощову, хоч і в тепленьку нічку, зробити масаж, гладити плечі, поцілувати в щічку!
Ото думки, так багато, цілий міх, підкрутить вуса, самого бере сміх. А що, хіба гріх подумати, чи завада, якби ж знайшлась якась, можливо, була б рада. І ось раптово, повненька, світленька (душка), а на обличчі, як стигла грушка. Ледь посміхнулась, стала поряд. За мить так вразив її погляд. Що дід відразу, ніби від сказу. Ногами: туп -туп - туп, із вуст - Ах-ух! А руками, як півень крилами, поправляв кожух. Уздрів, гарна, підходить, от закрутити б із такою, то довіку розлучитися з бідою. Щоб вечорами одинокість не з'ятрила душу. Ото халепа, того й до ночі тут стояти мушу.
Вона із сумки дістала в’язані шерстяні носочки. Ледь зчервоніла, і ніби трохи соромлячись: - До дочки! Оце я вчора приїхала в гості. Ви ж знаєте нинішні можливості. Та все ж у подарунок купила постільний набір й на стіну з глини маленький український сувенір. З Днем народження треба ж привітати. Одна в мене, просто гріх не пам’ятати. Дід втішався, прищурив очі, зирк - зирк хитренько. І так до неї сміло, але тихенько,
- То ви з села, як там у вас? Як люди поживають? - Ви, що не знаєте та мабуть, як всі виживають. Шкода, війна - біда, хай би вже закінчилась. Тобі б і я, як всі, життям насладилась. Люблю город, вирощувати помідори, вони у мене до самої Покрови. Ними любуюсь, покладу на долоньці, втішають душу, аж виблискують на сонці. Пишаюся врожаєм, дякую Богу, що ще жива і маю нагоду. Добре працювати, при потребі, звичайно, й відпочити. Кажуть, то правда, що заради чогось людина має жити. У очах діда блиск, як зірниці, й доволі розширені зіниці. Думки – Мабуть, її зустрів, на вдачу! За мить грошву рахував на здачу. Хоч надворі дощ і щодня погода похмура, та нині в діда кріп і петрушка йшли «на ура». Він усміхнений, бадьорий. Погляд гострий та до клієнтів завжди привітний, добрий. Подумки про жінку, мов до голубки: - Де ж та молодість, ті вишневі губки! Я б, напевно, всю нічку цілував, ну, звичайно, якби вік молодший мав. Жіночка в’язані носки продавала та на старого поглядала. - А дідусь ще ого-го, певно, до роботи здібний. Шкода, вже нема мого, теж до всього був умілий.
З- за тунелю чути шурхіт. - Дощ! От періщить, отакої!- сказав дід й тихо продовжив: - Добре, що ми тут обоє! Біля діда у відерці останній пучок кропу. Він до неї ладненько:
- Ой, погляньте, що твориться, не було би тут потопу! Бачите, вода по сходах, певно, й нас не омине. Вас… запрошую в гості, чи, може, боїтесь мене. Я зовсім близенько живу, із собою парасольку маю.
- Гаразд, годину дощову з вами й справді перечекаю. Щодо страху, ви мене розсмішили, нам без пригод добратись хай Бог дасть сили. Щоб часом нам не послизнутися та не впасти.Та й згодом цей осінній дощ не проклинали. - Я бачу, у вас ще є пара в’язаних носків, - трохи незручно. То я б собі купити хотів.
Її веселий погляд враз підняв настрій діду. - Ото влупили - купити, скоро ж час обіду. Ви ж мене в гості запросили, без подарунку йти не годиться. Так не піду, де ж ви бачили, не дай боже, жадібному вродиться. Дід уважно слухав, бігали очі. - Чи відверто, чи лестощі жіночі. А чи то правда, що така щира й мила? Та враз здалося, ніби виросли крила. Жага жити, з нею спілкуватись, по житті, на краще сподіватись. Нехай, як вітер, пронеслись роки, але у нас ще є час зробити кроки. Щоби у вирії нормального життя чи в безпорадності , врешті обом бути довіку, позбутися відчуття самотності. Дрібненький дощ …. вони під руку, не поспішаючи, йшли по тротуару. Може помітив хтось, а хтось ні, поважну, похилого віку пару. Але їм двом це спілкування додало сили. Хто знає, скільки ще часу доля виділить. Чому разом не зустрічати сонце, не слухати веселий пташиний спів? На якусь мить трішки зігріти серце, погуляти серед квітучих садів. І не соромитись посміхатись від щирості сердечних почуттів! Так це знайомство, їх дружба обом продовжить життя. А що роки… чому й не відчути задоволення, частинку щастя.
2022р.
(Носки- те саме, що шкарпетки).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979362
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2023
автор: Ніна Незламна