Росту без пут, але і без подяк,
колючий Бугогардівський будяк.
Буяю бур'яном між кріпаків,
між балок, скель, курганів і степів.
Цвіту і тішу стебла молоді
відлунням запорозьких володінь.
Пахтить пурпурна квітка з колючок.
Пульсує в грудях бубон з кулачок.
Буває, біжучи навпрост, по хліб,
на мене наштрикнеться пішохід.
Здебільшого ж, як тихо на посту,
нікого не чіпаючи, росту.
Коли ж несеться степом вітер змін,
того, хто одцурався чи не зміг,
колю углиб шипами, без жалю,
заброд завжди дратую, люто злю.
Як більшає довкола добрих справ, —
вертаюся додому, в лоно трав,
де нишком колючки свої гострю,
бо з ними ще ставать мені на прю.
Лишень перезимую абияк,
й на весну, Бугогардівський будяк,
знов голову рожеву випну в Буг,
нескорений колючий відчайдух.
© Сашко Обрій.
29.10.2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979197
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.04.2023
автор: Олександр Обрій