В імлі ранковій спить земля,
І стежка в’ється мов змія.
А скільки пройдено вже їх,
І скільки ще пройти таких.
Та раптом, мовби привид ночі,
Крізь чагарник густий ворожі очі
Розгублено наводять смерті дуло.
І миттю лезом думка різонула.
Ще зовсім юний, майже син,
Вояка цей з чужих долин.
Яка ж мерзота кинула сюди
Таких вбивати за мару орди.
Але не схибить на гачку рука,
Коли в країні йде війна.
За всіх не схибить, кого вбито
Навалою з кремлівського корита.
За матерів, що посивіли рано,
За їх дітей, що не побачать ранок,
За рідну землю нашу у вогні,
За всіх, хто не бажає жити у багні!
Бо, зовсім з різного ми тіста,
І на одній стежині нам тут тісно.
Не звали ми до себе ворогів,
Тому, жалю не буде до катів.
А на війні лише є правило одне –
Хто перший влучить, той живе.
І розірвали черги навпіл небо…
Знову живий, то йти і далі треба…
Йти, забуваючи про втому,
Щоб всі вже повернулися до дому.
Щоб назавжди’ вже, як віднині,
Лунало гордо «Слава Україні!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977130
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.03.2023
автор: Юрій SH(Шторм)