Її волосся куйо́вдив вітер,
В очах буяли волошки сині.
Вона, здавалось, найкраща в світі,
Та безтала́нна чомусь донині.
Посеред поля отак сиділа
Затято горда. На мить завмерши,
Виймала кулі, латала тіло
Без сліз і крику. Хіба їй вперше?
Кружляли круки, чекали плоті,
Сочились рани безпереста́нку...
А десь далеко і на свободі
Стрічали люди нові світанки.
Ставали в танець вальяжні дами,
Цвіли Парижи, співали Рими...
Вона зведе́ться ще їх слідами,
Ще позмагається в щасті з ними.
А поки вдома, на полі бою,
Де свище куля частіше вітру,
Розділить ненависть із журбою,
І кров запеклу з долоні витре.
І піде знов добувати волі
Для всіх і кожного сво́го сина.
Така їй випала горе-доля
За те, що зветься лиш Україна.
13.02.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977016
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.03.2023
автор: ЛУЖАНКА