Біруте Ланге
Розмова із Вічністю
«Нас дурманом напоїли
Ще й у вуха цвяхи вбили.
Наші голови скрутили
І такими жить пустили...»
Олександр Олесь
Декілька років тому я часто ходила вулицею Senču у Ризі (що символічно, у перекладі з латвійської назва означає «Вулиця предків»). Поряд із цією вулицею розкинулось Покровське кладовище – дивне і загадкове місце. Я ходила повз нього саме увечері, коли починались сутінки, повертаючись з роботи додому. Незвичайне відчуття охоплювало мою душу. Тиша. Спокій. Бачу, як палають маленькі вогники біля могил. Відчуття, наче десь далеко лишилась гомінка вулиця, люди, машини... Тут панує зовсім інший світ. Світ Вічності.
Якщо відчинити ворота і зайти на територію кладовища, то, спустившись униз по сходах, ви побачите багато могил загиблих воїнів – захисників Риги за часів Першої світової війни. А ліворуч – пам’ятник сірого кольору, навколо якого ростуть маленькі дуби... і кущ калини. На пам’ятнику напис: Oskars Zauers. І роки життя: 1994-2019. Часто приходжу на це місце, особливо коли важко на душі, щоб вшанувати пам’ять цієї людини.
Оскарс справив величезний вплив на моє духовне життя.
Частина 1.
Як усе починалось
У студентські роки я щоліта приїздила до Риги на канікули – спілкуватись, проводити час із друзями. Саме під час одного iз моїх приїздів ми й познайомились із Оскарсом. Досі пам’ятаю своє перше враження: спокійний, неговіркий, вкрай сором’язливий хлопець, зовсім не схожий на моїх однокурсників, здебільшого дуже нав’язливих у спілкуванні, розкутих (я би сказала: занадто), зухвалих та навіть грубих. Спочатку мене навіть вразило те, що мій друг майже постійно мовчить і з ним якось не виходить знайти спільну тему для розмови. Але трохи згодом ми якось неочікувано підняли дуже несподівані для мене теми: німецька поезія і музика. Була дуже втішена, коли Оскарс згадав про Ріхарда Вагнера. Він захоплено розповідав мені, що має велику шану до цього композитора, а його музику вважає священнодійством і зверненням до Бога, яке є світлом для всього людства. Яка ж радість та захват охопили мене від цих слів! Не меншим було й враження від мого друга. Він мав щось від іншого, несучасного світу, щось таке вишукане, що нагадало мені поетів-романтиків ХІХ століття.
А з творчістю Вагнера я була знайома змалку. У нашій родині дуже цікавились його музикою. Зміст багатьох його опер, наприклад «Перстень Нібелунгів», «Тангейзер», мені знайомий ще з молодшого шкільного віку. Німецька література, особливо середньовічна, взагалі, вельми близька мені. Пригадую, що навіть пробувала перекладати зі старонімецької мови вірші Вальтера Фогельвайде – славетного міннезінгера. Цікавість до класичної музики, особливо до Вагнера, з’явилась завдяки впливу моїх мами і бабусі, які є професійними музикантами. До того ж вони вважали, що мені потрібно з дитинства відчувати духовну спадщину землі наших предків – Німеччини. А як інакше це можна відчути, якщо не знати, не розуміти творів Вагнера?..
Наче знову поринула в дитинство, у відчуття цього дивного, важко пояснюваного захвату... Несподіванка! Звісно, що так. Адже нам обом близька творчість Вагнера! Оскарс теж був вражений і дуже зрадів нашому спільному інтересу.
– Знаєш, а мене мало хто зрозумів би так, як ти, – сказав він. – У наш час зазвичай людям байдуже те, про що ми з тобою говоримо. А тобі – цікаво. Я вдячний, що ти мене так розумієш та підтримуєш.
Якось мій друг запропонував мені разом поїхати відпочити, провести час в одному із мальовничих районів Риги. Приємно там. Красива природа – ліс, річка і багато озер, на яких плавають білі лебеді. Це один з найвіддаленіших від центру районів Риги, в якому, до речі, бувала нечасто, але дуже хотіла навідатись туди. Погуляти в лісі, помилуватися чудовими краєвидами... Ми поїхали.
Сиділи на березі ріки, розмовляли. Спілкування було натхненним і довірливим. Мені так давно не вистачало людини, яка мене розуміє з пів слова, а також вільно ділиться своїми душевними переживаннями. Що ж. Я наважилась розповісти Оскарсу, що мені часто недобре на душі, є причини, тому часто впадаю у відчай...
– Чого це ти так? – щиро здивувався мій друг. – Так, нас часто не розуміють, усі ми іноді маємо страх перед майбутнім, наприклад, та інші важкі душевні стани. Але тобі, яка отримала з дитинства величезне благословення – зв’язок із творчістю Вагнера, негоже бути у відчаї через якісь життєві негаразди. Вагнер шанував сміливих і сильних духом людей, а відчай – то вже не сила... Благословення – це твій невидимий захист, даний тобі на все життя. Хай там як, а твоя доля – під щитом небесним. І це найголовніше.
Зачудовано дивилася в його бездонні очі. Досі пригадую його погляд, сповнений доброти, співчуття та водночас твердий і непримиренний, наче лезо меча. Навіть не знала, що відповісти. Пригадалось чомусь, як у дитинстві мені розповідали сюжет опери Вагнера «Лоенгрін». Як ми разом з мамою слухали її. Як я, будучи ще зовсім дитиною, відчула саме те, що говорить зараз Оскарс – щит благословення. Як? Чому виникло таке відчуття? Не знаю. Але в душі наче засяяло сонце і запанував спокій. Всеньке єство охопило відчуття захищеності.
А мій друг наче читав мої думки...
– Зневіра і відчай – то шлях до знищення твого захисту і благословення, даного тобі. Подивись... – він підвів очі до неба (мимовільно так само і я зробила), де заходило сонце за овид і сяяло, виблискуючи на деревах, що росли на березі річки. – Це сяйво того невидимого небесного замку, звідки прийшов Лоенгрін рятувати Ельзу. Це сяйво над усім світом, але не всі люди достойні прийняти його. А причина втрати благословення – зневіра, слабодухість, зацикленість на тому, що люди скажуть. Треба бути відкритою для сяйва благословення, тоді і будеш достойна бути захищеною тим щитом невидимим.
Звісно, я пригадала в подробицях сюжет тієї опери. І зраділа, що Оскарс нагадав мені про неї.
– Так. Усе так і є. Повністю згодна з тобою: зневіра – то слабкість. Потрібно боротися з нею! – із запалом мовила.
– Щоб боротись, потрібно більше звертати увагу на те, що є величним, світлим. Тоді ти переможеш. Вагнер теж дуже страждав у житті, проте йому це не завадило відкрити світло для людей... Розуміння, бачення головного, ту силу, що триматиме людство усі віки...
Я слухала Оскарса і думала, що мені в дитинстві говорили дуже схожі речі. Чомусь пригадалася наша поїздка з батьками у замок Нойшванштайн... Славетне місце Людвіга Баварського і Вагнера.
– Я вдячна тобі за те, що ти нагадуєш мені про найголовніше... Про духовну основу, котра мене тримала з дитинства. 2001 року я, будучи ще дуже малою, відвідала святе місце – замок Нойшванштайн. Досі відчуваю те світло й силу, які є там.
– Справді? – здивувався Оскарс. – Тобі дуже пощастило! Не кожна людина достойна доторкнутись таких святинь. Але якщо ти вже доторкнулася, то знай, що ти маєш велику відповідальність за свій стан душі, думки, вчинки, за те, що говориш і що чиниш. Нойшванштайн – це прообраз небесного замку Парсіфаля на землі. Того світла, яке сповна могли прийняти і явити людям Людвіг Баварський з Вагнером. Пригадуєш, як Вагнер писав у «Лоенгріні»? Він називав Парсіфаля боговінчаним. Що ж це значить? Це значить вище лицарство, а суть його у тому, щоб давати людям вічне життя, можливе тільки тоді, коли є сила духу, людської величі. У Людвіга було дуже важке, мученицьке життя... Але він був покровителем Вагнера та інших славетних композиторів і поетів. А багато хто його не розумів та навіть вважав божевільним. Це хрест усіх, хто своє життя присвятив величному і святому...
Не потрібно боятися і впадати у відчай від нерозуміння. Насамперед маємо думати, чи достойні ми бути поряд з Лоенгріном, Парсіфалем, Людвігом Баварським, Вагнером? Ми приймаємо їхню милість до нас, маємо вірити у захист, проте маємо усвідомити і велику відповідальність за те, що дано нам... перед Богом.
– Знаєш, я розумію, про що ти, – правдиве піднесення охоплювало мою душу. – Служіння мистецтву, духовному – хрест, який може виявитись у гоніннях, презирстві та навіть агресії з боку людей. Але потрібно триматись. Я колись читала, що багато хто з поетів, композиторів несли саме цей хрест і навіть платили життям за свою творчість...
– Саме так! – підтримав мене Оскарс. – Бути служителем мистецтва – означає нести у своїй душі глибоку рану. Занадто болісно, чутливо сприймати світ – це непростий дар, однак він потрібен людям. Мова зараз не про страждання (нікому непотрібне), а про таку чутливість до світу, що спонукає створювати те, що допомагає людям бути сильнішими і свідомішими. Пригадуєш слова з останньої сцени «Парсіфаля»?
– Які? Про єдину зброю? «In einen Waffen taugt»? – запитала я.
– Точно в ціль! Саме про це мова. Йдеться про ту рану в душі, яка кровоточить завжди, але тільки кров’ю цієї рани – рани чутливості й тонкого сприйняття світу – твориться усе найкраще в мистецтві. Тепер ти розумієш, що значить «In einen Waffen taugt»?
– В єдину зброю вір... Ти нею поранений, проте вона рятує... Тобто саме страждання, яке пройшло через серце служителя мистецтва, дає силу і світло іншим. Як же це непросто!
Оскарс з подивом глянув на мене.
– А справжньої сили духу, а отже, і сили мистецтва не може бути без важкої ноші, тобто без хреста. Тільки хрест відкриває нам вічність. Ти поки не розумієш, можливо, як це. Прийде час. Я хочу запропонувати тобі відчути те, що Вагнер виразив у «Парсіфалі» більш глибоко. Самій важко все відчути, тому дуже важливо, щоб ми з тобою поїхали у Байройт – слухати разом! Побачиш, скільки ти відчуєш, скільки нового відкриється тобі. Світ Вагнера – то світ нашої з тобою душі, світ, який дарує сили, натхнення, захист і спроможність долати усе, що мучить і гнітить нас у нашому житті!
У цих словах було стільки полум’я, стільки віри, впевненості й твердості, що я була просто приголомшена. Адже вперше у житті бачила таку переконаність мого друга у власних почуттях, в усвідомленні того, що для нього значить Вагнер. Неймовірно! І я після цих слів відчула, наче мою душу зігріло сонячне сяйво – життєдайна сила, яка є джерелом істинного життя. Духовного життя. Так, саме про це він і говорив: щит небесний, перед яким нічим стають перешкоди, біль і відчай.
Частина 2.
Наші шляхи
Юнацькі мрїї про звитягу, силу духу, подолання перешкод – це чудово, але набагато важливішим є вміння втілити ці мрії у свідомому, дорослому житті. Оскарсу вдалося це зробити. Його вибір життєвого шляху був для мене дещо несподіваним: він вибрав служіння своїй Батьківщині – за власним бажанням став військовим армії Латвїї.
Якось сказала йому: – Я захоплююсь твоєю рішучістю і таким непростим рішенням! Та чи не важко тобі? На мою думку, ти більше поет і музикант, ніж військовий. Не подумай тільки, що сумніваюсь у тобі як у воїні, бо добре знаю, що ти сильний і духом, і тілом, але все-таки переживаю за тебе...
І почула чітку відповідь.
– Моєю метою було вміння захищати стражденних і слабких, тих, кому важко, хто в біді. Звісно, без основного – духовної основи, яку нам дає саме мистецтво, цю мету здійснити неможливо, адже порятунком є не тільки зброя. Щоб бути захисником, я вступив до спеціального підрозділу армїї, який рятує під час надзвичайних ситуацій. Мій шлях – порятунок як тіла людей, так і душі. Силою, даною мені армією, рятую фізично, а своїми віршами і музикою – духовно... Зрештою, усе це має бути єдиним. Маєш зрозуміти, коли людина думає лише про себе, боїться за своє життя, вона не живе. Вона існує. Тільки коли борешся за інших, настає справжнє життя.
Вагнер був полум’ям і світлом для світу. Рішучість і сила були його принципами. І це саме те, що має робити кожен: бути принциповим, однозначним у своєму виборі. Говорити про його творчість, але не виявляти себе як ті величні люди, про яких він писав, – значить брехати самому собі.
Ці слова дуже вразили мене... і навіть злякали. Було відчуття чогось незвичного, небуденного, неземного. Дедалі більше підпадала я під дію силового поля Оскарса.
– Я є людиною прямої дії. Цього мене навчила творчість саме Вагнера, – у словах мого друга відчувалася тверда певність. – Тобто я живу за відчуттями власного серця і волі. Хіба не про таких людей він писав? Хіба не жив він так, як писав – з вірою, рішучістю і волею? Так, усім було страшно, навіть могутнім людям його рівня, але вони долали страх. Пригадай, до речі, його дружину Козіму. Вона була безстрашною і рішучою, адже мала велике кохання у серці. Полум’я серця – кохання, любов до Батьківщини, натхнення у творчості, а без тих складових воно не може бути справжнім – ось єдина зброя. Вона сильніша за смерть, бо є розмовою із вічністю.
...Незвичайні розмови, чи не так? Досі згадую їх і вважаю дивовижним одкровенням, яке дається не кожній людині.
Ми так могли розмовляти чи не до пізньої ночі в тиші та спокої ризького парку.
Я завжди говорила з Оскарсом про те, що мучить мене, що хвилює. Розповідала, як непросто дається мені навчання в Києві. Головна причина – нерозуміння навколишніх... І відчуття жахливої незахищеності, безпомічності перед тими, хто хоче морально вдарити, принизити. І немає жодної близької людини, в якої можна було б знайти підтримку.
Частина 3.
Що це – розмова із вічністю?
– Мені скоро потрібно буде йди у вічність... Я відчуваю це. Незабаром маю бути в іншому світі! – раптом прохопився мій друг в одній із розмов. – Однак не потрібно мучитись і втримувати мене тут. Так має бути. Дороги у кожного різні. Ти маєш знати це і розуміти. Не потрібно скорботи й сліз. Головне – живи, тримаючи у серці той вогонь, що дали тобі батьки і я... Та ще багато інших людей, які є твоїми друзями і намагаються підтримати як можуть.Ти не самотня, хоча, можливо, часто відчуваєш себе такою.
– Що ти говориш?! – моєму здивуванню не було меж. – Як це? Піти у вічність так рано? Такі люди, як ти, мають жити і жити.
– Так, мають. І я житиму... Але людина живе насамперед у тому, що створила її душа. Тіло може знищитись, а вчинки, почуття, те, у що ти вкладаєш себе самого, живе вічно. Занадто багато уваги приділяється земному, тілесному. А ще на статус у суспільстві... Це у багатьох так. Гадаю, ти не з тих, хто не спроможний бачити головне. Душа людини є визначальною у вчинках, у всьому, що вона робить у цьому світі... і у світі вічності. Тільки мало хто це бачить.
Пригадуєш оперу Вагнера «Лоенгрін»? Вагнер говорив про те ж саме: не можна сприймати людину, зважаючи лише на її матеріальне та соціальне становище. Треба бачити душу. Вчинки. Віру. Силу духу. Думаєш, чому він заборонив запитувати його ім’я та походження? Тому, що хотів перевірити людей, зрозуміти, що для них важливіше – вчинки, духовність, героїзм чи докази аристократичного походження. Виявилося, що ні його оточення, ні кохана Ельза, на жаль, так і не відчули, що є головним. А головною є духовна суть. Не походження...
Люди в усі часи були марнославними, замученими цією жахливою духовною хворобою. Так, усі ми до певної міри прагнемо зовнішнього: статусу, матеріального достатку, сприйняття й поваги людей. Але не слід багато уваги приділяти цьому. Хто занадто зациклений тільки на земному, той не бачить неба, а отже, й духовного життя. Ми багато про це говорили... Ще під час перших наших зустрічей...
Не по собі мені стало від щойно почутого... Якийсь незрозумілий біль, збентеження охопили душу. Важко було підібрати слова, аби сказати, що я думаю. Навряд чи це був відчай. Радше відчуття того, що стикнулась із чимось небуденним, незвичайним... З тим, чого мало у нашому сучасному світі.
– Ми з тобою маємо жити духовним життям, неземним, а не стереотипами і принципами, про які говорять люди. Хтось дивується, що я присвятив своє життя військовій службі, а також поезїї і музиці. «Ну й вибір життєвого шляху», – думає дехто. І що? Дивно це іншим. Так? Проте кожен має робити свій свідомий вибір. Ти розумієш, я це бачу, але тобі все одно важко. Не всі приймають твоє розуміння мене. Розмовляй із вічністю, тобто думай про головне: про суть людини, про суть будь-кого, з ким ти поруч. Тоді не допустишся помилок у спілкуванні й у співпраці з людьми.
Одна з наших розмов, як жодна інша, запала мені в серце... Минуло вже п’ять років, але й досі пригадую той день, наче все було вчора. Пригадую. Адже була правдиво приголомшена почутим та усвідомленим.
Оскарс повернувся з Байройту. Я з нетерпінням чекала на його розповідь про враження від слухання «Парсіфаля» Вагнера. Та чомусь наша розмова була дуже небагатослівною. Мій друг зовсім мало говорив про свою поїздку... Знаючи його характер, розуміла, що йому не слід ставити багато запитань, якщо він цього не хоче. Не варто набридати, бо він часто полюбляв бути наодинці зі своїми почуттями і переживаннями.
– Шкода, що ти не поїхала зі мною, – раптом мовив він. – Хоча я знаю, що в тебе повно своїх справ, доста власних переживань. І може, ти ще не готова слухати вершину творчості Вагнера. Це велика духовна робота. Адже подібні твори слухають не заради цікавості або щоб приємно провести час. Ні. Такі речі слухають для того, щоб заглибитися у власний дух. Це буває боляче. І вимагає як життєвого, духовного досвіду, так і готовності чути серцем...
Щось болісне було в його словах й інтонаціях голосу. Принаймні так мені здалося тоді. Та водночас я відчувала його впевненість і бажання сказати мені щось важливе. У голосі були не біль, не збентеженість, а саме сила. Я бачила велику щирість і бажання захистити мене, направити, бути наставником для мене. Наче провідник, що хоче вести до бою... Можливо, невидимого і поки що невідомого.
– Ти коли-небудь дивилася на сяюче сонце? – раптом запитав Оскарс. – Воно сліпить очі, з них течуть сльози. Але то сльози – від невимовного сяйва. То не є біль. То сльози пошани і благоговіння перед святинею. Щось схоже я відчув, коли слухав вершину творінь Вагнера. Наче неземне сяйво пронизує дух мій до глибин. Світло осяяло мене, ще не досконалого, багато в чому слабкого і недостойного торкнутись тих святинь, які показав світові Вагнер. Він був великим страждальцем і мучеником у цьому світі, а водночас і велетнем духу. Ось і мені відкрилась... Хоча, чи смію я говорити, що відкрилось. Я лише намагався торкнутись променів сяйва того, що є священним і повністю неосяжним.
Хоча ці слова не зовсім були зрозумілими для мене, але я відчула те, що мій друг вкладав у них – власні сильні емоцїї захвату і благоговіння. Я подивилась на його обличчя. Воно було одухотвореним, як ніколи, ще не бачила його таким натхненним, а в очах начебто блищали сльози...
За мить він продовжив:
– Я опустився на коліна і так слухав... Може, тобі це видасться дивним, але я не міг, моя душа не могла не схилитись перед неземною величчю сили Вагнера, вкладеною у «Парсіфаля». Не всі розуміють, що він був взірцем співстраждання і любові... Саме своєю мужністю та вмінням відчувати серця, страждання ближніх. Nur die Mitleid... Тільки співстраждання є вищою зброєю. Воїн милосердя і спреведливості... Він і є проявом самого Парсіфаля. І я схилив коліна перед цією могутньою силою...
Захищати слабких, невинних, щиро пробачати навіть тих, хто духовно нечистий – то величезна мужність. То сила любові. Неземної. Незрозумілої багатьом. Саме такою була любов Христа до грішного людства, схильного до помилок, яке не бачило ні світла, ні правди, а Він врятував його Своєю святою кров’ю. Грааль – то полум’я Крові Христа. І духовне завдання того, хто хоче бути гідним, хоча б схиляти коліна перед цим сяйвом, відкрити своє серце до мужності, безстрашності та співстраждання. Це хрест. Бути лицарем духу – це готовність до самопожертви, до співрозп’яття з найвищим з лицарів – із Христом...
Після цих слів Оскарс упав на коліна. Схилив голову... Я не наважилась в той момент промовити ані слова. Запанувала повна тиша... Яскраво сяяло сонце, довкола світ видавався таким радісним, сповненим надій, легкості... Та ми з Оскарсом бачили своїми серцями й інше. Те невимовне, про що непросто писати, бо не знаєш слів, гідних цього одкровення. Лише тиша є найкращим словом. Мовчанням і молитвою варто говорити про подібні почуття й переживання – розмови та запитання тут зовсім недоречні. Розмова з вічністю часом буває і без слів.
Все ж наважилась запитати:
– Тобі непросто було? Боляче від таких переживань, наскільки я зрозуміла...
– Ні, що ти. До чого тут біль? Промені неземного світла, що мов священна зброя прийшли крізь моє серце – благословення. Боляче жити бездумним, надто приземленим життям і не бачити, не розуміти, як це – відчути бажання самопожертви. Заради тих, хто потребує твоєї допомоги. Мені пощастило, що хоча б промінь сяйва від Граалю торкнувся мене... Ось тому й стояв на колінах, коли слухав найвище творіння Вагнера...
Ми довго йшли мовчки після цих слів Оскарса. Говорити нічого не хотілось. Кожен мовчав про своє.
Я задумалась над, здавалося б, незвичайним питанням... Що це означає: стати подібним до Христа? Як може виявитись жертовність, яка є співстражданням і найвищою силою? Як саме Оскарс хоче виявити це у своєму сьогоденні? І відчула...
Так. Саме відчула серцем. Він це робить. Не словами кричить про високу духовність, а показує її у реальному житті. Непросто дуже чутливому, вразливому хлопцеві служити в армії. Я вже говорила йому, що, мабуть, краще було б йому стати музикантом і поетом, ніж воїном... Але він категорично заперечив: «Шлях мій – захищати Батьківщину не лише словом і музикою, але й зброєю».
Зауважте, добровільно. Забувши про власне здоров’я, піддавати себе серйозним фізичним навантаженням, щоб бути не гіршим, а навіть кращим своїх армійських побратимів. Навіщо йому це все? Він сам себе веде до небезпеки, але не боїться того, що може поплатитися життям... Навпаки, вважає, що служіння Батьківщині має бути і духом, і тілом. Якщо доведеться жертвувати собою, то так і станеться. Ось воно! Жертовність. Коли бажання служити вище, ніж страх за самого себе, за власне життя.
– Захист і відчуття того, що готовий віддати життя за тебе, – сказав Оскарс. – Пригадуєш, як я пропонував завжди бути разом, захищати тебе, щоб жодній людині не вдалось образити чи принизити тебе? Тепер розумію, чому не погодилась на це. Життя в Україні, недовіра до мене, а ще невміння чути власне серце... Напевне, багато зайвого також наговорили люди, котрі оточували тебе. А ти послухала їх. Для тебе думка тих, кому не варто було довіряти, стала вищою за мою готовність захищати тебе. За моє кохання до тебе. За те, що є і буде навіть у вічності в моєму серці. Дивно звучить, але все так і буде. Незалежно від того віриш ти у це чи ні. Я не маю гніву на тебе, розумію... Ти духовно ще дитина. Малеча, незважаючи на дорослий вік. Яка не навчилась бачити головне, і, можливо, на краще, що не поїхала зі мною у Байройт. Це місце для сильних духом, для тих, хто вміє робити свій вибір попри нерозуміння людей і навіть їх агрессію. Ти ж не духовного рівня Козіми, дружини Вагнера, яка вміла кохати і жертвувати собою! То що тобі робити у такому святому місці?
По суті ти вчинила так як і Ельза, кохана Лоенгріна. Ти чула не власне серце, не кохання, а людей, що бачать лише зовнішнє, земне, а не вічне. Наговорили тобі, що я – ніхто за своїм соціальним статусом. Що нема чого довіряти зовсім юному хлопцеві. Нехай доведе, що має статус у суспільстві. Байдуже до моїх почуттів і навіть вчинків: доведи, хто ти у суспільстві...
Козіма, кохана Вагнера, пішла проти тих, хто не розумів і навіть засуджував її за вибір. За вибір, за сміливість бути з Вагнером. Ось приклад духовної сили, мужності, вірності своєму коханню. У ті часи за подібні вчинки – вибрати коханого, а не законного чоловіка – потрібно було пережити як осуд з боку оточення, так і нерозуміння рідних. Однак вона поставила кохання вище за власний страх бути незрозумілою, дивною та навіть непорядною в очах оточення. Кохання – на першому місці. Це вибір серця, сильніший за страх.
Ось приклад сили й відданості. Ти, до речі, не слабша за неї, проте не виявляєш свою силу. Ти вмієш кохати, я це відчуваю, але водночас бачу, що надто дослухаєшся порад недоброзичливців. Колись це й сама зрозумієш... На жаль, люди і мало вірять у те, що існують сильні, справжні справжні. Що ж. Їх можна зрозуміти, цих людей. Хто живе в темряві, тому важко сприймати світло. Дивись на кращі приклади духовної сили і зростай. Зростай серцем.
Нещодавно я почув одну дивну і вражаючу історію про долю жінки... Яскравий приклад сили і чистоти духу! Мені важко було слухати розповідь про це, тому що відчував і трагізм, і велич, і силу, закладені в одній Людині... Жінка, про яку я хочу тобі розповісти, прожила дуже важке життя. Далекого вже 1991 року безвісти зник її чоловік. Що саме сталось, не дізнався ніхто й досі. Можна лише припускати, що його вбили.
Жінка усе життя прожила самотньою, не захотівши й чути про інших чоловіків. Ій було дуже боляче від втрати. Ні стереотипи, нав’язані іншими («шукай собі когось, ти молода, гарна, що ж мучитись одній»), ні складне матеріальне становище (жилось їй дуже скрутно, можна сказати, що вона бідувала), не підштовхнули її знайти собі пару. Тому що... Тому що... А далі не продовжуватиму. Ти сама маєш розуміти, чому. Я її розумію. Я теж би не бажав бути з іншою жінкою, якщо в серці – моя. Навіть якщо б вона була мертвою. Адже для закоханого серця немає смерті. Коли кохаєш, то людина твоя вічно жива. Так і вона... Хотіла лише свого.
Стереотипи на зразок «усі чоловіки», «усі жінки», «усі латвійці», «усі українці» і так далі (потрібне підкреслити) – приклад неосвіченості та, пробач, недолугого інтелекту. Щоб не вжити грубішого слова. Ситуації, люди – різні, тому варто не слухати усе підряд, а самостійно відчувати, як вчинити, як поводитись з тою чи іншою людиною. Я не нав’язую тобі свою думку, а лише застерігаю. Бо переживаю за тебе... Моє кохання до тебе – це насамперед прагнення захистити тебе, а не володіти тобою. Не навчати, не тиснути, а бути твоїм охоронцем у цьому світі. І в іншому, якщо піду.
Мабуть, непросто зрозуміти, що маю на увазі, говорячи: «захищатиму, навіть якщо піду». Але тут не потрібне логічне осмислення. Потрібні тільки твоя віра і кохання. Чи відчуваєш ти мене, чи бачиш, що в моєму серці? Відверто говорячи, я сумніваюсь у тому, чи ти мене розумієш. Та попри все, бачу твоє чисте серце, хоч і затьмарене дурними стереотипами, зневірою, приземленістю, цинічним ставленням до почуттів (о, так, зневіра, насмішки над коханням і цинізм – то, бач, «дорослість» в очах обивателів!) та відсутністю духовного життя.
Нічого... Не гніваюсь на тебе. Бо чи ж можна звинувачувати? Звісно, ні! Я є полум’ям і захистом, а отже, моєї сили вистачить і для твого зростання. Ти ж хочеш наступного року поїхати у Байройт разом зі мною? Якщо хочеш відчути силу справжнього, могутнього духу – готуйся!
Мені було боляче чути ці слова. Оскарс зрозумів, що болить мені... Подивився своїми очима, сповненими доброти й розуміння, і лагідно мовив:
– Дорослішай. Дивись на головне, на душу людини. Коли зможеш бачити головне, тоді й станеш сильною людиною.
Частина 4.
Назавжди
Про смерть мого друга довідалася, перебуваючи в іншій країні. Понад тисяча кілометрів відділяла мене від Риги. Він пішов в інший світ листопадового ранку 2019 року. Так, як і говорив: «Піду на світанні, адже вічність кличе мене».
Відчула не скорботу і не біль, як не дивно. Просто зрозуміла, відчула серцем, що Оскарс пішов у безсмертя. Він є. Але в іншому вимірі, в іншому світі. І захищатиме цей світ, усіх несправедливо звинувачених і знедолених уже звідти. Невидимою зброєю.
Бачила його фото на місці поховання. Він зображений у військовій формі зі зброєю в руках. Комусь це може видатись дивним, адже він не брав участі у військових діях. Проте... Захисником був. Не стільки фізично, скільки духовно. Сам говорив: « Боронитиму достойних людей з іншого світу невидимою зброєю».
Минув рік. Якось мені подзвонила мама Оскарса.
– Біруто, ти могла би приїхати до нас? Оскарс просив передати тобі книги. Є багато книг про творчість і життя Вагнера.
Я приїхала забрати книги. Справді, їх дуже багато: німецькою, англійською, французькою мовами. Ціла бібліотека! Я була здивована. Як йому вдалося придбати стільки книг, незвичайних, рідкісних?
Але крім книг знайшла й дещо несподіване. Рукописи мого друга. Багато їх. Виявилось, що це... його переклади опер Вагнера «Тангейзер» та «Парсіфаль» латвійською мовою.
Він ніколи не говорив мені, що займається перекладами. Я знала, що він пише вірші, навіть читав їх мені, але про переклади творів Вагнера не було ані слова.
Несподівано. Незвичайно. Приголомшливо. Побачила те, чого не помічала раніше – ту грань життя мого друга, про яку він мовчав. Творчість Вагнера була важливою частиною його душі, отже, й переклади його творів, зроблені на високому професійному рівні, – ще один доказ цього. Така розмова із вічністю – прагнення донести твори Вагнера і до латвійського читача. Донести важливе. Те, що може стати духовною основою для багатьох людей.
«Завжди поряд своєю душею і словами, в яких самого себе лишив». Тепер я повною мірою відчула, що значать ці слова. Безсмертя людини – в її силі духу. Особливо, коли сила духу знайшла своє відображення у творчості.
Сходять на землю листопадові сутінки... А я йду тим самим парком, де ми колись з Оскарсом уперше побачились... Потім не раз спілкувались там до пізньої ночі. Тут саме від нього чула вірші Вальтера Фогельвайде старонімецькою мовою. Задивляюсь у сутінки. Ледве розрізняю чорні дерева без листя і відчуваю, як холодний вологий вітер пронизує до самих кісток. Та не маю відчаю в душі. Навпаки... Дивно, але в душі наче розлите тепло і сонячне сяйво, ніби я не йду додому в майже цілковитій темряві зовсім одна, лише подумки доземно вклоняючись своєму другові, а бадьоро крокую світлим сонячним днем, коли огортають промені сонця, немає темряви довкола і холоду, а є легкість, радість, надія! Диво... Диво єднання душ. Дарма, що розділяє нас інший, невідомий, неземний світ.
Йдучи повз Покровське кладовище, помітила біля місця поховання Оскарса півтора десятка запалених свічок. Хтось залишив їх там. Напевно, побратими, з якими служив у армії. Світло пам’яті. Наче світло безсмертя та сили його духу, що сяє вогнем, який він залишив рідним, друзям, побратимам – усім, хто завжди тримає його в своєму серці.
Якось наважилась принести йому гілочку калини. Усе гадала, що ж принести, які саме квіти, але душа підказала: найкраще принести калину. Пригадалось, що калина, то символ крові мужніх і чистим духом.
Поклавши гілку калини, подумала: «Викинуть її скоро, напевно, коли засохне. Батьки Оскарса часто прибирають могилу і викидають засохлі квіти... Викинуть і мою калину». Та цього не сталося. Мій дарунок – калину – ніхто не чіпав... Чомусь. І навесні я побачила неймовірне: маленький кущик калини. Проросло насіння! Спершу не повірила своїм очам. Не зникло, перезимувало і проросло! Наче символ життя, перемоги над смертю і торжества Вічності.
Усі діалоги – майже дослівні перекази наших з Оскарсом розмов. Звісно, спілкувалися ми латвійською мовою, але передаю їх українською – автор.
2022 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974997
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.02.2023
автор: Birute Lange