Ким була ця жінка? Не знаю... Зустріла її лише кілька разів, але запам’ятала на усе життя. Можливо, вона була моїм янголом-охоронцем, а можливо – лише витвором моєї уяви...
Уперше я побачила її того дня, коли ти покинув мене. Я сиділа у якійсь брудній задимленій забігайлівці й намагалась напитися. Була одинадцята вечора, і я допивала вміст другої не дуже чистої склянки, що її приніс офіціант у засмальцьованому фартусі.
І раптом я помітила її. Вона сиділа за кілька столиків від мене і палила. Взагалі-то я не люблю жінок, що палять – це виглядає вульгарно, не кажучи про шкоду для здоров’я. Але та жінка робила це так... вишукано, що я мимоволі замилувалася нею. Довгі пальці, і довга-довга сигарета в них... І руки... Я ще ніколи не бачила таких красивих рук. І раптом майнула думка: [i]що[/i] така жінка робить у цій дірі? І що тут роблю я? Навіщо ковтаю цю гидоту? Невже ти був мені такий дорогий?
Нараз вона підвелася, підійшла до мене і сіла навпроти. Тепер я змогла краще її роздивитися.
Вона була вся чорна. Чорна сукня, чорні панчохи на струнких ногах, чорні черевички. Чорний лак на нігтях, волосся – мов крило ворона, пряме й довге, і навіть помада була чорною. А очі! Райок - такий чорний, що його неможливо відрізнити від зіниці. Лише шкіра біла-біла, мов із мармуру, і така ж гладенька. Місто – величезне, яких лишень людей тут не побачиш; але такої жінки я ще не зустрічала.
Її обличчя було дуже спокійним, ніяких емоцій. Вона палила і дивилась на мене уважно, майже некліпно. Я сиділа навпроти неї, затамувавши подих, і починала усвідомлювати: ще ніхто не приваблював мене так, як ця жінка. Її портрет став би перлиною моєї творчості. Міська Мона-Ліза, лише без усмішки...
Залишивши недопалок у попільничці, вона підвелась і повільно попрямувала до виходу. Я підхопилась і пішла за нею.
На вулиці було вогко й холодно. Накрапав дрібний дощ. Химери на будинках здавались живими і такими моторошними у блідому світлі самотнього ліхтаря.
Незнайомка підійшла до чорного автомобіля, розчинила дверцята і жестом запропонувала мені сідати. Здається, вона анітрохи не здивувалася, що я йду за нею, а я була щаслива, що вона не жене мене.
...Ми під’їхали до помешкання майже на околиці – я навіть уявлення не мала, що у Місті є такі нетрі. Живопліт, залізна брама – і ось ми вже заходимо до будинку.
Всередині було затишно й гарно. Я закохалась у цю оселю майже так само палко, як у її господиню. Стіни високі, а завіси на вікнах – довгі й важкі. „Оксамитові”, - подумала я. Умеблювання – різноманітних відтінків чорного. Від теплого, кольору сажі, до чорно-синього, наче крило ворона. У мерехтливому світлі лампи-„летюча миша” все навколо здавалося примарним і вишуканим.
Поки я розглядалася довкола, господиня принесла мені якогось напою – хоча він був холодним, але зігрів одразу. Це було не спиртне. Я ще ніколи не пила такого. Господиня сіла поруч на м’яку канапу.
- Я – Еріка, - це були перші слова, що я почула від неї. І швидко додала: - Можеш не називатись, я знаю, що ти – Елвіра.
- Звідки? – я була спантеличена.
- Я усе про тебе знаю, - вона усміхнулась кутиками вуст. Усмішка робила її ще більш привабливою.
- Ви живете тут сама?
- Ні, з ним, - Еріка простягла руку, і звідкись ізгори, шумно змахнувши крильми, на неї опустився ворон: дуже великий і такий же красивий. Птах поглянув на мене розумними очима.
- Дякую, Еріко, що не дали мені напитися сьогодні увечері. Якби не ви, я б уже, певне, ночувала десь у смердючому болоті серед брудних нетрів.
- Час лягати спати. Ходімо, я відведу тебе.
Ми піднялися на другий поверх, пройшли коридором, далі через якусь кімнату, спустилися на кілька сходинок, повернули ліворуч – і нарешті увійшли до невеликої затишної кімнатки. Широке ліжко під пологом одразу ж мені сподобалося.
- Лягай, - Еріка розстелила постіль. Білизна була шовкова і, звісно, чорна.
Коли я лягла, Еріка дбайливо підіткнула мені ковдру, мов мати – дитині.
- Спи, люба, - лагідно промовила вона, і мені здалося, що очі її потеплішали.
- Можна, я коли-небудь напишу ваш портрет? – сонним голосом запитала я.
- Звісно. Коли-небудь ти обов’язково це зробиш. Спи, - вона загасила нічник і вийшла.
[i]Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973583
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.02.2023
автор: Анно Доміні