За вікном вечоріло… в кімнаті гучна розмова.
Жіночий голос доволі хриплий, басистий, відбивався по всіх кутках кімнати,
-Ну що… і сьогодні будеш вдома сидіти?
-А я тобі вже набридла?
-От, вже набридла… щовечора вдома, хоча б після роботи кудись зникла, а то ні. Чи ти колись заміж вийдеш? Доню,… Оленочко, тобі не двадцять два роки, а тридцять два. Ти ж знаєш, як важко одній жити. Хоч ми і удвох, але згадай, як ти хотіла мати батька. Зі сльозами на оченятах, приходила зі школи, весь час запитувала чому в інших є тато, а в мене немає.
-Так я ж мала була, не розуміла.
- Ага була, а нині розум , я в шістнадцятки. І чому тобі ніхто не подобається?!
- О, зачекай – зачекай! Ти напевно забула про Сергія. Я ж тебе з ним знайомила, істерику закатала, він електрик, мало заробляє, ще струмом уб’є. Він мені дуже подобався, але я змирилася, відмовила йому. Згодом був Олег,чим він тобі був не до вподоби, до цієї пори не розумію. Щодня покинь та й покинь, він тобі не пара. Я дурепа тягнула лямку, відтягувала час. Йому казала, треба більше побути разом,щоби ми були впевнені, що в нас складеться сім’я. А він не хотів чекати, просто зник.
-Ой, що ти мені висловлюєш? Сама винна, не я ж лямку тягнула .
- Так, я бачу не матиму спокою. Тільки перший день відпустки, а ти мене вже дістала, набридло…
-Набридло?
-А мені не набридло дивитися,що ти одинока. Я ж мати, а кожна мати хоче бачити онуків, побавити.
-Ну сказала! Заради Бога не сміши… побавити! Ти напевно забула про свої роки. Нагадати? Ти ж мене народила в тридцять дев*ять років. Вже скоро мені прийдеться тебе бавити, он щодня на пігулках і щотижня йдемо в лікарню.
В доньки увірвався терпець, знервовано вийшла на балкон. У горлі тиснуло, хотілося розривітися.
О Господи, це якесь наслання, майже щодня одна й та мова. Як це цього разу не кричала приведи розумного, красивого, ще й грошовитого. Чи це вже така старість, що іншим разом таке меле.
На балконі прохолодно… задивлялася вдалину. З четвертого поверха не дуже далеко видно та все ж відволіктися від думок про матір.
Осінній вітер ривками холодив плечі, якийсь час розтерла їх руками.
--Треба повертатися… куди ж я подінусь, потерплю.
На кухні закипів чайник… мати суворого поглянула на доньку,
-Налий мені чаю,отого заспокійливого, бо ти мене точно скоро в могилу заженеш.
Останні слова - наче стріла, що влучила прямо в серце. Примруживши очі, важко перевела подих, намагалась заспокоїтися, тихо сказала,
-Може ти сама, я йду
-І куди тебе несе, ти ж нічого не говорила.
-Не говорила, але йду.
За нею ніби хтось гнався, швидко вскочила в осінні чобітки на підборах, на ходу одягла куртку,
-Не хвилюйся, я піду прогуляюся…
-Сама,чи з кимось?! І коли повернешся?
Останнього запитання Олена не почула. Та й який там настрій відповідати! Їй би стати пташкою й від відчаю полетіти би кудись у світ, чи як інколи кажуть – світ за очі.
Чи місяць уповні так подіяв, чи від щоденного діставання зовсім кепський настрій. Одне бажання втекти, втекти на набережну, ближче до спокійної течії Південного Бугу. Тут отримувала задоволення від пейзажу, від прохолоди. В свіжому повітрі набиралася спокою і рівноваги. Робота в дитсадочку виснажувала, прогулки до річки – як ліки для нервової системи.
Швидка хода… здаля побачити, дівчина ніби кудись поспішила. Вітер розвіював русяве волосся, здіймав його, інколи закриває обличчя. Не помічаючи нікого і нічого навкруги, майже бігла вперед так близько до бордюра, що несподівано навпроти неї зупинилося таксі.
Ой, ледь не вирвалося з вуст. Водій відкрив двері, пролунав оксамитовий голос,
-Жіночко, бачу дуже поспішаєте, вам куди? Я підвезу… може нам по дорозі.
Мелодійний голос, як тиха, приємна музика, вразив її. На згоду, відразу кивнула головою,
-Гаразд, мені на набережну, достатньо до містка.
- Запрошую! Присядьте на заднє сидіння, думаю вам так буде комфортніше.
Водій не відразу від’їхав, включив приймач, звучала пісня Володимира Івасюка « Я піду в далекі гори»
- Вам не заважатиме ця пісня?
-Хай буде! Вона тільки тепер повністю прийшла до тями, дивувалася, що без сумніву, швидко сіла в машину.
Очі забігали по салону, у дзеркалі водія побачила себе, поправила волосся. Іще раз прискіпливо зазирнула в нього, обличчя водія вразило її. Жахнулася, це ж треба, під оком такий шрам. За мить думка - змія - Хто він? Часом не ґвалтівник?
Це перше, що їй випало на думку. Тут же собі заперечила – З таким голосом навряд. А можливо ця пісня, щоб відволікати? Має мету, хоче голову задурити? Знервовано глянула на телефон.
-Ви запізнюєтесь? Вам на котру годину? -запитав водій.
Мовчала, знервовано кліпала очима, позирала у вікно.
-Ви не хвилюйтеся, ще п'ять хвилин і ми будемо за адресою, Ой, це я так звик клієнтам говорити, не хвилюйтеся завезу вас до містка.
Хололо в грудях, але вона заспокоїлася.
Раптове ДТП змусило всім машинам зупинитися.
-От комусь біда і вам невдача. Вибачте, не моя вина, може хочете вийти, але ж тут висить заборонний знак.
- Та ні, все добре, не хвилюйтеся.
Лише за хвилин двадцять, приїхали поліцейські і швидка допомога.
За цей час Олена добре роздивилася чоловіка, великі красиві очі і такий шрам. Шкода, іще молодий, мабуть років тридцять п’ять - сорок, не більше.
Він порушив мовчання.
-Бачу вже не так поспішаєте… мене звати Вадим. Ви не лякайтеся, цей шрам залишився від Майдану. Не подумайте, що я якийсь бандит,чи ворюга.
-Та ні, що ви… просто подивилася до дзеркала і що там, попереду. Нехай би вже швидше. А то й не погуляю біля річки.
Чоловік здивувався,
- Що сама? Та за мить продовжив,
-Вибачте! Це не моя справа. Я теж люблю дивитися на нашу річку, завжди спокійна. Я мешкаю в будинку, неподалік від « Старого города». Мені з вікна її видно. Завжди красива, чи літо, чи осінь і навіть взимку, коли весь берег вкритий дрібними крижаними кристаликами. То ніби всюди розсипане срібло, яке інколи іскриться, переливається в злато.
Олена слухала і вкотре глянула до дзеркала. Їх погляди зустрілися, він усміхнувся, вмить помітив рух машин,
-О, погляньте, здається ми будемо їхати.
Машини одна за іншою, вареницею звільнили дорогу.
Вони повільно під’їхали до зупинки автобуса,
-То де ж вам, незнайомко зупинитись?
В голові ніби зашуміло… от халепа, ото зганьбилася, вихователька називається. Людина до мене по- людськи, а я в чомусь його підозрювала. Стало незручно саму за себе, відвела очі, випалила,
-Я Олена, тридцять два роки, працюю вихователем у дитсадочку.
-О,то ви з дітьми маєте мороку, мабуть тому ходите до річки. Там справді спокійно. А я теж, як покатаюсь годин десять, інколи й дванадцять, іду ноги розім’яти, насолодитись краєвидом. Зізнаюся, побачивши вас, подумав від когось втікаєте. Їхав повільно, думав при нагоді, може треба буде зупинитися..
-Мабуть ви праві… вдома маленьке непорозуміння. Коли в кімнаті дві жінки, одній за сімдесят, а іншій на половину менше, думаю погодитися - погляди на життя зовсім інакші. От і вирвалася, щоб хоч на якийсь час, позбутися моралей.
Олена трохи пошкодувала, що так відверто поділилася своєю проблемою. Злегка засоромилась, відчула прилив крові до обличчя, почервоніла.
Біля річки дві постаті… Що тут шукають ці дві постаті? Майже однакові за віком. Що думають? Чого чекають? Напевно свої думки, як книги, намагаються розкласти по полицях. У душах бажання, відкрити в книзі потрібну сторінку, щоби відчути спокій, чи вирій почуттів. І нарешті хоч на якусь мить відчути себе комусь потрібним. А може в книзі знайдеться сторінка, де повага, ніжність і кохання, об’єднуються в одне ціле. Й вони відчувають себе щасливими.
Олена йшла по тротуару, милувалася краєвидами, річкою. Він йшов слідом за нею, чатував кожен її крок. Пройшовши метрів п’ятдесят, зупинився - Здається вона мені сподобалася, може не прогонить? Мені молодшої й не треба та чи вона змириться з моїм шрамом? Все більше жінок жахаються, а може я такий на вигляд, що й справді важко сприймати. Але ж є пасажири, бачать зблизька, ніби ніхто не відмовляється їхати.
Вона відчувала його поряд, хотіла запитати, чого йдеш, адже мови не було, що підемо разом. Але нехай! Можливо думає я у відчаї, ще хочу втопитися. Ой, яка дурня лізе в голову.
Вадим любувався Бугом і крадькома позирав на неї. Гарненька і доволі щира, мабуть з такою можна і сім’ю замати. Але…
Вона різко розвернулася,
-Ви пробачте, може до мене в охоронники записалися?
Цим запитанням ошарашила його, ледь посміхнувся, все ж не розгубився,
-А що можна? Ця панянка прийме на роботу? Тільки за умовою, якщо без зарплатні, то я згоден.
Приємний осінній вечір… чудова прогулянка. Розмови… розмови, вони блукали зо дві години. Скільки не насолоджуйся красою річки під місячним сяйвом, світлом ліхтарів та розмовами, а уже й час повертатися додому.
Хоч вона вимкнула телефон та знала, що мати вже не раз дзвонила, адже хвилюється . Її одне тішило, недавно мати пройшла курс лікування, тож за здоров’я була спокійна.
Машина під’їхала під самий під’їзд. Олена задоволена вечором, поспішила подякувати, махнувши рукою, зникла в під’їзді.
Минув тиждень.. для Олени видався доволі довгим і нудним. В квартирі затіяла косметичний ремонт, а думки, як рій бджіл, весь час про Вадима. Себе запитувала – Чому не байдужа до нього, чим так притягує до себе?
Звичайно, ота перша думка про нього - розсипалася пилом, ніби її й не було. При прогулянці зрозуміла, що серйозний і доволі щирий. Розповів, що зростав під опікою матері і вітчима, батька не пам'ятає. Вітчим добре ним піклувався, але часто був суворим, адже працював у Військкоматі, мав звання капітана.
Ось тоді Олена і поділилася, що від роду не пам’ятає батька. Мати народила її, коли вже майже було сорок років. Він був старшим за неї на десять років, злякався і просто втік. Мати вчителька української мови, намагалася виховати її сильною людиною, щоб не було соромно перед колегами. Змалку привчила до відповідальності, вимагає поваги, ввічливого ставлення до вчителів. Їй іноді здавалося , мати надто багато приділяє цьому уваги. Суворо ставилася до виконання домашніх завдань. Намагалася якнайменше допомагати по предметах, вимагала посидючості, більше читати. Навіть старалася огородити від друзів, щоби часом не нашкодити навчанню. Щодо розваг, це було тільки в школі. Навіть день народження святкували удвох. Тільки з роками, Олена зрозуміла, що це від одинокості, адже одній нелегко виховувати дитину.
Мати ходила по кімнаті, роздивлялася,
-Та вроді нічого в тебе вийшло, щіток немає, молодець.
Які щітки мамо,це ж фарба, ти ж бачила, я з валиком працювала.
-Ну добре …добре. Он бачиш, у кутку шпалери треба замінити, цвіллю покрилися.
- Добре,зараз піду куплю клей.
-А що у нас є такі самі шпалери?
- Є мамо, цілий рулон. Сьогодні вже не буду клеїти, треба щоб клей добре розтанув, замочу на всю ніч.
По тротуару стукіт підборів… Під парасолею, спокійною ходою, Олена йшла в магазин » «Добробут». Під ногами невеличкі калабані води, ледь посміхаючись, обходила. Хоч і погода не найкраща, але був чудовий настрій. Добре, що дощить зараз, саме ремонт закінчу, а небо припинить плакати, можна й на набережну сходити.
З клеєм у пакеті, поверталася додому. Коли заходила у двір до будинку, неподалік помітила таксі. Мов пташка стрепенулася - А чи й не Вадим там часом ?
На якусь мить з’явилося бажання зупинитися, але тут же передумала -Ото вже сама собі придумала. А подивлюся на таксі, то подумають якась божевільна і чого це витріщилася. Раптовий звуковий сигнал машини, все ж заставив її повернути голову, з вікна рукою махав Вадим.
Машинально відповіла, зупинилася, адже він уже поспішав до неї.
-А я оце мимо проїжджав, забігав у «Маркет» за хлібом, бачу ви йдете. Як справи? Нині така погода не погуляєш.
-Так ви праві, але мені не сумно. Знаєте йдучи у відпустку завжди щось плануєш.От і я, у квартирі вже закінчую косметичний ремонт.
-Це добре, але краще відпочити, здається відпустка не для ремонту надається. Може сьогодні ми разом відпочинемо.
-Та ні в таку погоду…
-Я пропоную просто поїздити по дорогах Вінниці, подивитися на архітектуру, як ні, може не відмовите сходити зі мною до кав’ярні.
А що втрачу, миттєво запитала себе і тут же погодилася. Вони обмінялися номерами телефонів, ввечері він мав за нею заїхати.
За вікном ніби уже й ніч, а на годиннику лише дев’ятнадцята година.Олена крутилася біля дзеркала, мати помітила,
-Ти кудись збираєшся?
-Так!
-У таку погоду?Ще захворієш, а шпалери хто буде клеїти?
Зненацька звуковий сигнал машини завадив подальшій розмові, донька підійшла до вікна,
-Так, я пішла!
-Чекай! То ти уже з таксистом зв’язалася? Ой, доню - доню, вони ж усі гуляки, до того ж живуть за копійки! А тобі ж потрібен такий, щоби забезпечив сім’ю!
На слова матері - ніякої уваги , на ніс злегка наносить пудру, мовчала.
-Що ти мовчиш, як партизанка? Хоч слово скажи матері!
-Я пішла- протяжно сказала на ходу й зникла за вхідними дверима.
Вадим і Олена любувалися містом, заїхали в храм, після цього були в кав’ярні. Розмови про життя, про місто, про роботу. Їм обом було зручно, комфортно. При розмові вона намагалася якнайменше зупиняти погляд на його обличчі. Розуміла, що йому буде ніяково. Людина, яка має ваду, завжди намагається про неї забути, то навіщо нагадувати. Їй щеміло під серцем , адже якщо забрати шрам, був би славний чоловік. І характер наче м’який, напевно давно би одружився.
Олена своїм ключем відімкнула дверний замок… відразу почула голос матері.
- Я добре бачу, таки з таксистом маєш справу А я ж тобі …
-Так, всі розмови завтра! Я лягаю спати!- перебила її.
Кілька днів поспіль Вадим не дзвонив і не приїжджав. Але й про подальші зустрічі теж мовчав, тому й вирішила - таксиста, як друга мати, теж добре. Ніяких обов’язків, може й на краще.
Одного вечора біля будинку засигналило авто, Валентина відразу вийшла на балкон,
-Ти що не чуєш, он твій таксист приїхав!
-Чую мамо - вже біжу, на ходу одягла куртку.
Вадим подарував три червоні троянди, вибачився, що давно не з’являвся. Попередив, що їде у відрядження, мабуть на місяців три - чотири. Подробиць не розповідав, але й Олена не лізла в душу. Гадала, як захоче, сам розповість. При короткій розмові, позирав на годинник, згодом сказав,
-Я маю їхати. Вибач, в мене є деякі проблеми, їх треба негайно вирішити.
Вкотре ніжно заглянув у її карі очі, воно би й поцілувати, але не наважився. Тим паче їх розділила піонерська відстань.
Олена переступила поріг квартири… мати сплеснула в долоні,
-Ти ба, грошей на квіти вистачило!
О, десь би провалитися крізь землю! І так - не так і так - не так, коли ж
нарешті це закінчиться! В цей момент, їй так хотілося крикнути про свої думки, але стиснувши вуста, зникла у ванній кімнаті. Ні - ні знову скандал, хай вгамується, я терпляча.
Минуло два тижні… Олена вийшла на роботу. З дітьми про все на світі забудеш. Хоч і гучно діти, як пташенята щебечуть, але ж від цього тільки радієш. Готування до святкування Нового року відволікає від всіляких думок. Життя, як річка, що увійшла в своє русло.
Настав дві тисячі двадцять перший рік…
Одного вечора Олена йшла з роботи, надворі уже було доволі темно, біля під’їзду помітила чоловіка з букетом квітів. На її обличчі з’вилася ледь помітна посмішка – Може Вадим? Підійшовши ближче здивувалася незнайомцю, молодий чоловік запитав,
-Ви з двадцятої квартири?
Так!
То це ви Олена… Вікторівна?
-Так !
-Я кур’єр. Для вас квіти і мої вітання! Я пішов- віддав квіти й миттєво розвернувся йти. Тільки й встигла запитати,
-Хоч скажіть від кого?
-Це не в моїй компетенції. Але скажу замовлення з Латвії.
Обійнявши букет рожевих гербер, осяяна усмішкою, спішила додому.
Мати уже чекала на неї,
-Ну що і від кого ці квіти? Цей молодик мені не захотів віддати, каже замовлення особисто в руки.
-Від таксиста мамо… від таксиста.
-А я вже подумала, може когось багатшого знайшла. Але ж гарні!
Олена дякувала Богу, що мати більше нічого не говорила.
Ще перед Новим роком Олена придбала новий телефон, по якому було можна і бачитися. Хоча й доволі дорогий для її зарплатні, але не шкодувала. Мріяла не тільки говорити з Вадимом, а й побачити його.
Невдовзі жаданий дзвінок… розмови про роботу, здоров’я, погоду. Вона просила включити камеру, але він ніби не чув, ігнорував прохання. Її це дуже зацікавило, але подумавши зробила висновок, можливо за кермом везе пасажирів, тому й не наважився включити камеру.
Минули новорічні свята… нарешті випав довгоочікуваний сніг. То маленька приємна частинка радості, земна краса втішала душу, а свіже повітря надихало, піднімає настрій. Вона часто ходила на набережну, знаходила спокій. Інколи дивиться на цілуючі пари, ніяковіє, втішала себе - Кому яке щастя.
За весь період, відколи Вадим поїхав, по телефону спілкувалися разів шість, не більше. Підкрадалось хвилювання, якого кожного разу хотіла позбутися. Інколи задивлялася на сонячні блиски по воді, які, то виринали, то топилися і вона з ними намагалася втопити своє хвилювання. Часом, дивлячись на спокійну течію річки, вдавалося забутися. А іншим разом, хвилюючі думки разом із сонцем ховалися за обрій, вона спокійною ходою поверталася додому.
Довгі зимові вечори… Олена в ліжку довго думала про Вадима. Їй здавалося, що в них споріднені душі. Адже ні він , ні вона, фактично не знали справжньої батьківської ласки. Обоє виховувалися в строгості й суворості, під щохвилинним контролем, все в «Єжових рукавицях». Але, як там не було та квартиру йому залишили, самі поїхали на батьківщину вітчима. Як кажуть відпустили сина у вільне плавання. От, якби мені трішки більше свободи та менше обов’язків. Але ж тут робота, прихисток, де ж кращого шукати.
З кожним днем температура повітря нагадувала про весну. З дахів купами спадав сніг, все частіше сльозилися кришталеві бурульки, весело цвірінькали птахи.
Олена поверталася з роботи, уважно придивлялася під ноги, щоби часом не послизнутися на крихкому снігу. Сьогодні доволі стомлена, виснажена. В дитсадку з дітьми святкували свято Восьмого березня.Скільки пісень і віршів послухала, що навіть розчулилася. А чи я виховаю свою маленьку леді, чи синочка,як мужнього захисника країни. А час летить… і Вадим мовчить, у душі дивне відчуття, задумувалась- І чому його чекаю, сама не розумію.
За вікном перші промені сонця торкнулися фіранок. Олена хоч мала вихідний день, але не спалося. Нині восьме березня, чи сьогодні подзвонить?
Думки порушив дзвінок у двері.
- О! Хто б це так рано міг прийти?
За кілька секунд, перед нею стояв, той самий, чоловік - кур’єр, дав букет,
-Для Вас сьогодні квіти.Гарного святкування пані!
Швидко розвертаючись до сходів,
- Прийміть і мої вітання, -за мить спускався вниз.
Вона дивилася вслід, вражена й збентежена – Яке приємне відчуття, коли про тебе хтось пам’ятає, дарує квіти. Та ще й такі прекрасні червоні махрові троянди.
В цей час мати вже чатувала її,
- Я тобою дивуюся, що це за відносити, квіти отримуєш, а мене з ним не знайомиш. Чому сам не приходить?
-Ой, мамо, з святом тебе люба! Здоров’я! Хай збудуться твої мрії
-Ага, дякую! А мої мрії це ти, щоби вдало вийшла заміж, ось тільки тоді, зможу спокійно померти.
- Ну… наша пісня гарна й нова - починаймо її знову! Мамо, а давай краще відкоркуєм шампанське та вип’ємо удвох. Хоч з нами і чоловіків немає, а ми все рівно вип’ємо за свято, вип’ємо за мрію!
- За мрію! Це ти добре сказала, зараз переодягнусь і на кухню.
В післяобідню пору, пролунав довгоочікуваний дзвінок від Вадима.Теплі, ніжні слова вітання з святом, трохи розхвилювали Олену. Хотілося сказати, я так скучила за тобою, але не наважилася. Він пообіцяв за два- три тижні повернутися.
Його голос впливав на її етичну сторону душі, заспокоїв.
В розмові, Вадим навіть пожартував, що їй придало впевненості у міцних і надійних відносинах між ними.
Весняний, сонячний недільний день… Олена довго валялася в ліжку. На кухні мати торохтіла посудом, у відчинене вікно висипала крихти хліба,
-Ану горобчики - молодчики, налітайте хто жвавіший!
Звук авто привернув увагу, помітила таксі.
- Сказати,чи змовчати? Краще хай їй буде сюрпризом, подумала стара. Задоволена, обхопила руками чашку з чаєм, похапцем почала сьорбати.
У двері подзвонили… раз, вдруге, втретє
Дівчині не хотілося вставати,
-Ма! Ти, що не чуєш… дзвонять, подивися хто там.
Стара мовчала, примруживши очі, хитро позирала до вікна – Нехай,! Нехай сама відчиняє.
-Цікаво і хто так настирно і довго дзвонить,- бурмочачи, Олена відчинила двері. Враз здивовано випалила,
- Вадим?!О! Так не передбачено!
Не вірила своїм очам, перед нею стояв уже не той Вадим, що з глибоким шрамом на щоці. Під оком, ледь помітне почервоніння. Миттєвий блиск у очах неможливо приховати.
Тримаючи у руці букет весняних квітів, він обійняв її,
-Я приїхав, всі подробиці потім. Ти мене такого приймеш за чоловіка? Чи може відмовиш?
Сколихнуло душу, вмить почервоніла, думка, мов вітер - Так от, що він робив в Латвії. По тілу струм, за воротом пашіло тіло, у висках шалено пульсувала кров, вгамовуючи хвилювання, тихо вимовила,
- Оце так несподіванка!
Валентина вже стояла за нею, на обличчі ледь помітна приязна усмішка
-Ну нарешті, ось тепер і я познайомлюся з твоїм другом.
За сніданком Вадим вирішив красиво зробити пропозицію руки і серця. Ставши на коліно, подарував кільце з камінчиком. Але поводився доволі стримано, адже добре пам’ятав, що Валентина вчителька, ще й з розповідей Олени, достатньо сувора.
Дівчина вся тремтіла,-Так, я піду за тебе!
У липні місяці молоді мали побратися. Великого весілля не планували, вирішили відсвяткувати у вузькому колі друзів та рідних.
Олена не пізнавала матері, вже не було ніяких нарікань, що він таксист. Спокійна, врівноважена у спілкуванні, відчувалася її задоволеність. Одного разу, після вечірнього чаювання з Вадимом, мати на кухні з донькою, тихо сказала,
-То вже їдь зараз, як він наполягає, я тримати не буду. Навіщо тягнути час, тобі вже давно треба влаштувати особисте життя. На душі спокійно, що ми у одному місті, є телефон, думаю, як треба буде, завжди приїдеш. Тож відпускаю тебе, моя пташечко! Хай Бог допомагає, діток вам і радості у сімейному колі.
Олена навіть просльозилася,
-Мамо, я тебе люблю, чуєш. Забудемо всі негаразди…
- Так доню! Так, то все дріб’язки! Твоє життя - це основне для мене. Нехай буде і таксист, якби тільки любив, шанував і цінував тебе.
2021р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973560
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.02.2023
автор: Ніна Незламна