ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Вам, напевне, теж доводилось чути від багатьох, що вони не люблять свій день народження. Те саме кажу і я. Адже, що святкувати – те, що ти прожив ще один рік і став ще на рік старшим. В дитячому чи юнацькому віці зрозуміле бажання подорослішати, тож очікування і святкування чергового дня народження, це як здобуття права перейти в інший, дорослий світ, набути певних можливостей. А про те, що виникають не тільки права, а й обов’язки і збільшується особиста відповідальність, хто тоді задумується?
Я народився в середині п’ятидесятих років в селі на Тернопільщині і скільки пам’ятаю своє дитинство, ніхто в сім’ї, родині чи в селі не святкував день народження. Це був інший час і інші традиції. Свята були, як от різдвяні чи Великдень, але їх святкували крадькома, в колі сім’ї чи родини. Діти з нетерпінням очікували дня святого Миколая, коли під подушкою можна було натрапити на якісь цукерки, а якщо повезе то і більш значущий подарунок, а хлопчики ще з нетерпінням очікували на старий новий рік. Цього дня з самого ранку, набравши в торбинку пшениці, треба було «засіяти» сусідів та родичів. Заробітки були не дуже… Сусіди обдаровували посівальників копійками і частенько вони були мідними, бо ж в колгоспі працювали фактично задарма. Зате в домівках родичів можна було отримати і карбованця!
З радянських свят, єдине на яке очікували, це на Новий рік. І це тільки тому, що в школі наряджали ялинку, влаштовували маскарад, роздавали подарунки. Було справді цікаво, галасливо і весело.
А день народження був звичайним днем про який навіть не згадували. Згадували тоді, коли треба було рахувати роки щоб іти в перший клас. В школі теж не було заведено згадувати про дні народження та вітати іменинників. Тож про дитячий вік запитували рідко, частіше питали в якому класі навчаєшся… Тому в першому класі приймали в жовтенята, в четвертому в піонери, а в восьмому в комсомол… А так як мій день народження припадав на літній місяць, то навіть після закінчення восьмирічки і переходу до середньої школи, нічого для мене не змінилося.
Але держава чітко пам’ятала про твій день народження. Одного разу викликають до райвійськкомату та вручають приписне свідоцтво і починають готовити взути тебе в кирзові чоботи і ти розумієш невідворотність процесу. Це не лякало, бо і в дитинстві і в юності це було звичним взуттям. Що цікаво, в армії теж ніхто не питав про день народження і не відзначав його. Пам’ятали про дату призову, бо рахували час до «дембеля».
Але все ж були випадки святкувань днів народження, тобто про них пам’ятали. Одне таке святкування мені запам’яталося і про нього хочу розповісти. Це було десь на самому початку сімдесятих років. Сусідська дівчина, влітку, після закінчення шостого класу, вирішила відсвяткувати свій день народження, тож запросила на цю подію двох сусідських хлопців, на рік старших. Хлопці, як і годиться, вирішили прийти не з пустими руками. Тож придбали в сільському магазині якийсь одеколон, вартістю десь в півтора карбованця. Квіти літом не були проблемою, то ж нарвали цілий букет і десь після обіду постукалися в двері сусідки. Мама дівчинки була в ступорі, її до відому ніхто не поставив. Та швидко отямившись від розгубленості, запросила їх в хату, не тримати ж шановних гостей, а може і майбутнього зятя на вулиці.
Всадовивши гостей за стіл, забідкалася, - Чим же вас хлопці пригостити, я ж не готовилася… Та щось треба… Тож поставила на стіл пляшку самогонки, і стала готовити бутерброди, намастивши хліб смальцем. Ще порізала квашені огірочки і готово.
Я не знаю скільки ті хлопчаки там випили, але в голову їм мабуть таки вдарило. Тож після застілля, як і годиться треба заспівати. Вийшовши на вулицю вони попробували визначитися з репертуаром. Але так як один навчався в місцевій школі, а інший приїхав на канікули з Криму, виявилось що віднайти якусь народну пісню, слова якої були відомі обом, не вдалося. Але в шкільних хорах репертуар один і той же. Тож після декількох спроб народного репертуару, грянуло на все горло «Смело таварищи в ногу». Мама іменинниці почувши, що вони виконують, спробувала закликати їх до хати. Але де там? Хлопці розійшлися так, що їх прийшлося довго вмовляти зайти в хату…
Я свій перший день народження відгуляв по дорослому, в ресторані, після закінчення першого курсу інституту разом з групою. Діватися було нікуди, адже ламати вже усталену студентську традицію я не міг. Та й з тих попередніх святкувань одногрупників було зрозуміло, що це теж у їхньому житті було в такому форматі вперше Але це було щиро, весело і студентам доступно по вартості та вкарбовувалось в пам'ять. Так пригадується, що одній дівчині ми купляли замовлений подарунок і залишилось п’ять карбованців. Під час короткої дискусії, що робити – вручити разом подарунком, чи потратити на пиво, я побачив біля універмагу кіоск де продавались залишки знаменитої моментальної лотереї Спринт, тож вирішив придбати п’ять штук.
День народження ми відгуляли, подарунок вручили, а про отой Спринт забули. Згадав я про нього наступного дня на парах, під час лекції для всього потоку. Тож під час перерви ми і вручили ці лотереї. Вона хотіла заховати їх, щоб розірвати після пар, та де там! Хлопці почали скандувати, - Оля рви! Оля рви! І вона почала рвати… І що не білет то 10 карбованців, рве другий – 5, третій – знову 10… . четвертий -!0, п’ятий – 10… Навколо зібрався цілий натовп, який вболівав, коментував, охав і ахав. На 1976 рік це були зовсім не погані гроші, та ще й у вигляді виграшу. Розрядив цю ситуацію Анатолій, який видав, - А якби вона машину виграла?! Я би повішався!
Сміялися ще довго, що прийшлося викладачеві заспокоювати… А продавець лотерей, видаючи виграш, дивувався такій кількості виграшних білетів і не йняв віри, що це у нього їх придбали.
Наступні етапи життя, як от одруження, народження дітей, працевлаштування, внесли свої корективи по ставленню до дня народження. До свого дня можна було ставитись як завгодно, та дні народження членів сім’ї, проігнорувати уже не можна було ніяк. Якщо я заледве пам’ятав про дні народження родичів, то з кола співробітників чи знайомих пам’ятав лише тих, в кого вони співпадали з певними датами, як от першого квітня, першого січня і т.п. Натомість дружина пам’ятає про дні народження всіх родичів з мого і зі свого боку, всього колективу співробітників та однокурсників, дати одружень і ще багато подібної інформації. Як це їй вдається?
Сценарій святкування дня народження є доволі консервативним та все ж таки з часом змінюється по мірі просування по службі теж. Десь ще на навіть початку двотисячних років було звичним накривати поляну на роботі з усіма атрибутами і це ніким не засуджувалося. Враховуючи, що спроможність співробітників влаштування застілля була дуже різна, я намагався якось обмежити цей процес, наприклад до рівня торту. Та це обмеження трималося не дуже довго. Хтось приносив ще пиріжки, хтось бутерброди і закінчувалося це знову м’ясною нарізкою і як кажуть, - холодцем! І все доводилось починати заново.
По мірі просування по службі змінювався і ритуал. Прийшла мода на так звані фуршети, коли впродовж дня, до обіду, приходили вітати працівники установ, які по роду діяльності були пов’язані з нашою конторою. А в одному з кафе замовлявся обід, куди запрошувались начальники структурних підрозділів і керівники підпорядкованих районних установ.
Чи не найважчим було в цьому ритуалі, це вислухати всі тости і побажання і чути про себе слова який ти най-най! В цих побажаннях було більше стандартних фраз і мало щирості. Вже потім, озираючись на прожите, згадувались слова одного вже покійного керівника обласного рівня, який на такому зібрані сказав присутнім дошкульні і прямі, як дишло, слова: « Я знаю, що ви не до мене прийшли, а до мого крісла!» І це була правда, хоч і гірка.
Але тепер хочу озвучити ще одну думка, до якої я дійшов, - Можна не любити свій день народження, але святкувати треба, в іншому разі будемо зустрічатися тільки на похоронах.
11. 02. 2023 р. Вінниця
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973531
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.02.2023
автор: Мирослав Вересюк