Міцніша кава. Довші ночі.
Ліниві ранки тягнуть покривало.
Крізь призму сну відкриєш очі,
Та, як на зло, його страшенно мало.
Тік-так хвилини б'є годинник,
Вже на ходу закрутиш шалик.
Біжиш у натовпі невпинних,
Що переповнюють вокзали.
Вікно трамваю служить люстром:
Поки стоїть, малюєш губи.
Водій сміється, крутить вусом:
"Чи ті жінки нормальні люди?..."
У голові політ нормальний,
А ноги стесують асфальти.
Бо поки час летить безжальний,
Вона щодня заповнить шпальти.
То тема дня й перша сторінка,
То сто банальних оголошень.
Буває, глянець красить зірка,
А часом хвора від спустошень.
Вона слабка і дуже сильна.
В ній спокій спалений війною.
Вона завжди у всьому винна,
Бо прагне бути лиш собою.
А світ весь час чекає ролей
І, наче виклик, ліпить маски.
Вона ж не грає в вибір долей,
Щоб не запутать власну в пастки.
Із кожним роком любить осінь,
Оту спокійну прохолоду.
Багряне листя у волоссі.
Й без цукру чорну насолоду ☕
26.09.2022
Наталія Петренко
Ілюстрації з Інтернету
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973202
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2023
автор: Наталія Волинська