Приспане ранком, пусте, одиноке купе,
Сонця не бачило, тільки облізлі фіранки,
Хто подарує промінчик – тому "намасте",
Бо оглядає лиш тло, перекрите серпанком.
Пружно і стишено двоє заходять туди,
Подумки моляться: "най би не було нікого"
Вересень місяць мов знищує чаші сліди
Відчаю, горя. Ти віриш в це, доле небого?
На золотому волоссі, як струнах кіфар,
Він віртуозно розігрує в темпі алегро
Схоже рапсодію, схоже від бога це дар,
Боже кохання месія несе достеменно.
Гул залізниці розбещує помисли душ,
Колії сплетені, сплутані, рівно нейрони.
Стриматись можуть, та тягне і тягне чимдуж
Стриматись нащо? Сховаються поміж вагонів.
"П'яною вишнею" в голову б'ють почуття
Шумом морським, завиваючи вуха і розум,
Потяг несеться, несуться вони до нестям
Майже на грані клінічного стану психозу.
Хвилями млості в купе, де всі зайві слова,
Сонце не ззовні — зсередини гріє і світить
Промені два, дві галактики — він і вона
Приспані ранком, планети одної орбіти.
10.09.2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973049
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.02.2023
автор: Anastasiiith