Мій ніжний мрійнику, сивіють твої скроні.
І легкі борозни лягають на обличчі.
Та довга лінія пронизує долоні,
А, отже, дні наші не лічені, а вічні.
Йдемо пліч-о-пліч. Час поволі шкандибає.
Щасливим кроки його нащо рахувати?..
Ми зараз тут. І цього більш, ніж вистачає.
А що там завтра? То не зАвжди треба знати.
Хіба ж питають сонцем втомлені жоржини
Чи промінь завтра спопелить їх, чи врятує?
Вони цвітуть. Цвітуть яскраво так - щосили!
Аж поки вітер змін пелюстки розцілує...
Зоря вечірня в небокраю не питає
Чи завтра знову він їй дасть шматочок неба.
І тихим снам, немов ліхтарик, мляво сяє,
Щоб на землі наснились точно там, де треба.
Отак і ти у долі не питай про щастя
І не губи свій час у приспаній тривозі.
Дістань вино і випий келих, як причастя.
Молися Богу, коли далі йти не в змозі.
03.02.2023
Наталія Петренко
Ілюстрації з Інтернету
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972801
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2023
автор: Наталія Волинська