В дім зайшла з подвір’я,
Те вже, як завжди,
Як сутінь вечірня
Повзе в закутки.
"Випав сніг", - до мами,
Бо ж сидить сама.
"Хтось пробіг полями?
Кажеш щось дарма.
Ти одна? А інші?
Сестри твої всі?"
В пам’яті сум’яття,
Старості сліди.
"Я одна тут, мамо,
Тільки я і ти."
В погляді з туманом
Туга з-за біди.
Блукає по хаті,
По свічці малій.
Полум’я ж стрибає,
В язичках тих змій.
Потріскує стиха
На столі свіча.
В материнськім серці
Запеклась сльоза.
"А, чи не дзвонили
Діти з чужини?
Чом їх доля, Боже,
Завела туди?
Звідти вража сила
Плюндрує степи.
Сіє смерть повсюди,
Звірства скрізь сліди.
Господи Всевишній,
Ти, дітей, прости!
Хіба є хто лишній,
Скажи з висоти?
Чи в таку годину
Їх зродила я...
Що? Тепер чужою
Їм своя земля?
Вірю, в їхніх душах,
Вся моя любов.
Материнська ласка,
Родоводу кров.
І рушничні квіти,
Вдосталь де тепла.
Діти мої, діти,
Нащо та війна?
У моїм волоссі
Тільки сивина.
Вас чекаю в гості,
Чия в тім вина?
На моїм обличчі
Не сходить печаль.
Як же мені, діти,
Стримувати жаль?"
Із вуст материнських
Клекотять слова.
Хилиться на груди
Сива голова.
Вкотре у молитві
Сходяться світи
І нічого більше:
"Господи, прости!"
Проливалась мантра:
"Грішних нас, прости!
Дай, щасливе завтра!
Завтра - без війни!"
25.01.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971957
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.01.2023
автор: Валентина Ланевич