Не підглядай.
Там вітер цілує зорю на світанку,
Вплітає у коси росу кришталеву.
А потім веде під вінець - не коханку,
А ніжну мрійливу свою наречену.
В обіймах тримає за плечі тендітні.
Неначе дитині, плете забавлянки.
Любов ту дуби прикривають столітні -
Превільного вітру й зорі-полонянки.
Вона дня і ночі заручниця -й долі.
А він вільним птахом по світу літає.
Він міг би жарптицю тримать на долоні,
Та вірно зорю до світанку чекає.
Коротке їх щастя: до першого півня,
До першого променя сонця у гаю.
Але вистачає безумним терпіння,
Аби лиш почути й сказати: "Кохаю".
Наталія Петренко
Ілюстрації з Інтернету
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971915
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.01.2023
автор: Наталія Волинська