Мовчання рясне, як ранкова роса.
Ним ноги не змочиш,
Воно заляже сіллю землі,
Кристалічними слізьми,
Які цінуватимеш лиш тоді, коли втратиш.
А дерева, посічені від війни,
Найбільше бачили вони того,
Що ти, на щастя, не бачиш.
Тож усе видається несправжнім,
Книжковим,
Поки звук протяжний не розріже простір,
Війна - як не смерть, не біда,
То в майбутнє поцілений постріл.
Я живу тим числом,
Що триває вже рік,
Відлік часу малюю, як цятку
Зросту на дверях,
Але кожна щораз залягає углиб,
У душі, у зморшках, у сивині,
У гекатомбах,
Що рояться літерами із тисяч імен.
Там дитячі, дорослі, тваринні!
Я хапаю життя, мов Фавна, за бороду,
Ми живемо, й комусь ми за це досі винні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971538
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2023
автор: Олена Ганько