Декілька слів про роман Юлії Етімгер «Маніхейське марення»
Колись я перекладав із японської:
Як море
Своїми хвилями
Знову і знову
б`ється у скелястий берег,
так безупинна
моя любов…
Читаючи роман молодої авторки, (а вона таки ще молода) приємно дивувався багатьом підтвердженням власних моїх родумів, вболівань, невияснених ще самому собі підозр…
У романі, доречі добре виданій книзі, у цупкій толковооздобленій обкладинці, на 312 сторінках розвиваються події та подаються до деяких з них розлогі авторські коментарі так, що інколи аж захват бере. Хоча, за своїми вподобаннями, я не прихильник жіночих романів… Свого часу «переїв» Агати Крісті та Ванди Василевської із Марком Вовчком…
Та у пані Етімгер – дещо інше меню блюд… Про це і хочеться поділитися…
Кожному слід навчитися вірно споглядати світ і людей у ньому – наше оточення – аби самим і висновки робити. Певною мірою і пані Етімгер спонукає своїм романом до того… Напівсвідома, іраціональна навія та збудження подекуди поступається місцем систематичному самоспогляданню (авторки і її альтер-его Марії) в переміжку із критичним аналізом подій та поглядів її підодоглядної Софії. Софія – пацієнтка дурдому. Марія – лікар. Втім обидві – молоді, красиві, стрункі, завзяті, творчі, сексапільні – критично до оголенної брутальності виписують свої таємниці поведінки…
У романі викладено все: злочин та кара, кохання й ненависть, знання і тупість, доброта й ницість… Ланцюг цей можна продовжувати… Його зупиняю я сам і та експлуатація півсвідомої сторони людської натури героїв і пересічних персонажів роману. Ця експлуатація, на мій погляд, сягає своєї кульмінації не в освідченій і грламурній спільноті (лікарів, вчених, навколомистецьких прибічників, утаємничених шльондр із гарними окладами, рахунками в банках, автами, пальтами, тощо) – тут панує зрада, а в темному серці читача… Коли у ньому піднімається хвиля почуттів – із самого дна, сміливо і зухвало аж до ганебного сорому, без усякої остороги на те, якою може бути на все це відповідь…
Тут мені хочеться глибоко перевести подих… Адже це схоже із, наприклад, відношенням до кам*яного шматку землі, який хочеться покращувати, вкладаючи у нього усі зусилля… Зусилля рук, ніг, мозку і душі. І, майже не залишається перебільшених надій… І осінь вже минає. І в романі, саме осінню – в мигтінні її краси – коли, здається, що утопію віри і мрії можна схопити руками… Міраж. Помилка чи похибка?...
Дурдом бо не залишається лише за парканом лікувально-тюремного закладу, біля воріт якого присутність менеджера по відкриттю їх та зворотньому руху, Івана – біснування медперсоналу Агати, Анжели, наглядачів, керівництва, інфантилізму церкви психічного храму – цього, за словами авторки «кладовища живих», чманіє наче сон зими… Божевілля вже давно вийшло за рамки умовного гето. Воно розлилося світом… І, письменниця відчула вчасно необхідність написати про те, що наболіло кожному… Адже обов*язок справжнього письменника розповідати про те, чому ми всі свідки…, чи незабаром будемо свідками…
Втім, попри всілякі перепони – ще панує стрім любові.
А любов для справжнього образотворчого мистецтва – продовжується допоки у нашій уяві існує ще місце для великої мрії…
І це ГОЛОВНЕ для художнього тексту.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971459
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2023
автор: Сумирний