Жила-була принцеса.
Вона жила у високій кам'яній вежі посеред міста і ніколи не виходила назовні. Любила спостерігати за людьми з вікна, читати, малювати, писати вірші та музику.
Але більшість часу принцеса проводила в очікуванні принца – того, хто її врятує і нарешті забере з цієї кам'яної вежі на волю.
Іноді принци справді з'являлися. Щось кричали знизу, махали руками. Принцеса не чула слів і не розуміла, чому вони не намагаються увійти та допомогти їй вибратися. А принци втомлювалися її кликати і йшли. Вона ображалася і злилася, плакала і обіцяла собі більше нікого не чекати. Але, як і раніше, чекала...
Минали роки. Бажання вибратися назовні зростало, а можливостей ставало дедалі менше. Навколо, як і раніше, було багато людей, вони жили своїм метушливим життям, а принцеса спостерігала за ними з вікна. Поступово принци перестали приходити.
Принцеса виросла. Постаріла. І померла.
На небесах вона зустріла Бога і обурено спитала:
- Чому мене ніхто не звільнив? Я все життя чекала на свого принца, а вони тільки кричали і махали руками!
Бог відповів:
- Твоє життя могло скластися по-іншому, якби ти помітила, що двері до твоєї вежі відчиняються зсередини…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970814
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.01.2023
автор: Іра Сон