Війна, як старенька бабуся,
Що "вмирала" вже тричі,
Скликала родину прощатися,
Та живе вже років із десять.
Здається, ось-ось - і все затихне.
В той час зажирущий пазур
Гострить своє лезо смерті,
Щоб стинати за раз побільше голів.
Не сип голову попелом, не волай,
Не кляни Господа,
Це говорить твоя образа на те,
Що світ - не сталий портрет із щастям
По центру,
А рухома картинка, блокбастер
Або постапокаліпсис.
Хоча, зажди, треба й його пережити.
Щось нидіє у нас таке,
Вовтузиться згустком,
Що змушує святкувати під звук канонади,
Зачинати дітей,
Танцювати,
Співати найкращих пісень.
Так було завжди,
Так буде.
На все не твоя воля.
Змирися й живи,
Поки можна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970759
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.01.2023
автор: Олена Ганько