Ну що, ідеш вже? Поспішаєш?
Що ж після себе ти лишаєш?
Приніс багато лиха... Знаєш?
Скажи, провину відчуваєш?
Ні, не тримаю. Відпускаю.
І "на дорогу" не сідаю.
Бокал з шампанським піднімаю...
Сміюсь крізь горе й біль. Ридаю...
Іди, не стій! Не оглядайся!
Ніколи більш не повертайся!
Не треба каятись, не кайся...
Збираєшся? Гаразд, збирайся.
Що ж забереш ти із собою?
Валізу напхану війною?
Візьми ще й тих, що за спиною,
людською вбравшись личиною,
здавали нашу землю рідну.
Візьми ж і їх! Хай йдуть безслідно -
у пропасть кануть. Відповідно
усім гріхам своїм. Не стидно?
А ще візьми надії вбиті.
І хоч розбиті і розриті
ліси й поля. Дощами змиті,
в сльозах утоплені, сповиті,
в окопах втомлені... В піснях
ми воскресаємо. В життях
своїх дітей, у їх очах.
А ти іди, йди по світах...
Валізу не забудь з війною -
геть всю до каплі із собою,
у перемішку з гіркотою,
ти забери. І Бог з тобою...
Давай, іди!
Не приходи...
Зітри сліди...
Досить біди...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969803
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.12.2022
автор: Ксенія Фуштор