В театрі ставили Шекспіра,
А він дивитися не міг,
Бо поряд зовсім юна Ліра
Йому затьмарювала всіх.
Як в поцілунку - рук торкання,
Тремтів мережива ажур.
І він вже знав - прийшло кохання.
"Я їй в антракті все скажу!"
Та ось уже і друга дія,
Вони із місця ані руш.
Як не сполохати надію
Закоханих щасливих душ?
Вони виставу не дивились,
"Сон в літню ніч", бо це не сон.
Рукою до руки тулились,
Й серця вже бились в унісон.
Я не сполохаю це чудо.
Волосся чорного шовки
Кохати й пестити я буду,
Й не відпущу її руки.
Вже очі в очі. Світ зникає.
Не розділити двох сердець.
Та в залі світло хтось вмикає,
Це п"єсі вже прийшов кінець.
А потім, наче в сні п"янкому,
(Все мовчки. Як це пояснить?)
Її проводить аж додому.
Вона пішла, а він стоїть...
Давно вже збився часу лік.
Десь просиналась вірність Рейху.
Бо це був тридцять другий рік.
Він німцем був, вона - єврейка.
***
Він не спитав її імꞌя,
Не розумів, ну як це могло статись?
Він здогадався хто її сімꞌя.
Та як він міг від неї відмовлятись?
Аристократів кров в ньому текла.
Навряд чи він нацистів так любив.
Ця влада його в гору підняла,
Й за це він вірно Фюреру служив.
Службовий мав він «Опель-адмірал»,
Військова форма йому дуже личить.
Він керівник, майбутній генерал,
І в друзів заздрість бачить на обличчях.
Пройшли роки, він майже все забув,
Не згадував її. Зима минала.
Після роботи втомлений він був,
Сів за кермо, душа чогось бажала.
І раптом бачить, ні це не здалося,
Красива жінка, щось таке знайоме.
Це кучеряве… Це ж її волосся!
Ось він вже поруч, і забув про втому.
Вона злякалась, не подавши виду,
Дивилась широко, мовчала, заніміла.
За плечі взяв, а там зірка Давида!
Не має значення… Боліло серце й тіло.
Він майже силоміць заставив сісти
Її в авто, й летів, як в потойбіччя.
Свого кашкета зняв він вже за містом,
Й до неї повернув своє обличчя.
Він бачив, що вона його впізнала
Й поволі страх покинув її очі.
Від його теплих слів вона відтала,
Й вони проговорили аж до ночі.
Він зрозумів – вона його кохання,
Найперше, чисте і непереможне.
Він не допустить смерті і страждання,
Її сімꞌю він врятувати зможе.
І знов сплітались ніжно їхні руки,
Він все втішав, вона щось говорила.
І він не витримав пꞌянкого шалу муки,
Поцілував її… Вона не відповІла.
Та він не зважив, і рука сміливо
До потайного прагнула й хотіла.
Зненацька ляпас, як холодна злива.
Його щока вогнем палахкотіла.
Так ось ти як?! Не хочеш ти мене?
Розбити все даремно поспішила,
Тебе все рівно лихо не мине…
Він знав, що їй недовго залишилось.
І мовчки знов до міста повернув,
Вона пішла, а він дивився вслід.
Він взнав її імꞌя… І вже забув…
Вона приречена, як весь єврейський рід.
***
Вже й осінь, рік тридцять девꞌятий.
І страшно йому стало до знемоги,
Бо те, що зародилось, монстром клятим
Все перемелює і прагне перемоги.
І він був часткою цього жахіття,
Він злився з ним, і зрісся в одне ціле.
Які ж очікують все людство лихоліття.
Він думав так, й душа його боліла.
Він пішки йшов. Куди – не знав і сам,
І раптом у вітрині бачить плаття,
Таке красиве – боляче очам,
На чорному із каменів багаття.
І він купив. Враз ноги принесли
Його до неї, він зайшов у хвіртку.
- Я хочу, щоби ви це одягли,
Й поїхали зі мною на вечірку.
Вона зробила так, як він просив,
Вийшла за мить і розплела волосся.
Такої ще не бачив він краси,
Це плаття з нею ніби аж зрослося.
Вона була покірна і слабка,
Вона тулилась віддано до нього.
В його долонях вже її рука,
І не хотів він бачити нічого.
Він і не бачив поглядів чужих,
Ні шепіт подиву, ні гнів перестороги.
Бо їм, закоханим, вже було не до них,
Вони кружляли в танці до знемоги.
Навіщо він привіз її в Берлін?
Щоб Фюреру цю жінку показати?
Він розумів (хіба лиш він один?)
Тут всі могли її красу впізнати.
Та все ще не закінчиться на цьому.
Він знав. Бо вже боліла голова,
Коли вночі привіз її додому,
Вона від страху ще була жива.
***
І день прийшов, зірвався із петель,
Коли її на вулиці зустрів,
Привіз в дешевий вицвілий отель,
Бо від бажання дикого горів.
Не сіло й сонце, як вони в постіль
Обоє впали, й не хотіли спати.
Він куштував її як хліб і сіль,
Вона хотіла всю себе віддати.
Це сталося, Вже декілька разів,
Бурхливо, стрімко, ніжно і цнотливо.
А він іще й іще її хотів,
І пив, ніби вино, й радів як диву.
І ніч була щасливіша від мрій,
Ні відстані, ні часу, ні образ.
Здавалось він вже розчинився в ній,
Здавалось не закінчиться екстаз.
Один до одного припали наостанок,
Вона боялась його плечі відпустити.
Обоє розуміли – прийде ранок
Все закінчиться, й далі треба жити.
А жити як і думати боялись.
Сплітались пальці, руки і тіла.
Якби могли, навік би тут зостались.
Дозволити це доля не могла.
***
Він працював, дивився документи,
І вже збирався трохи відпочить,
Аж раптом списків деякі фрагменти
Його увагу привернули вмить.
Він в списках цих її імꞌя побачив,
І батька, і її обох братів.
Хтось на горі до вивозу призначив,
Хтось знищити її сімꞌю хотів.
Вже скоро їх посадять в ешелони,
Й до Польщі повезуть в останній путь.
Не допоможуть тут людські закони,
Він знав напевне всіх їх там убꞌють.
Зірвався з місця і летів до неї.
Вона була неначе не в собі,
І про спасіння слухала ідеї,
Й дивилась в його очі голубі.
Він їй казав, що паспорт це дрібниці,
Він може її вивезти одну.
Просив, благав,тонув в очах криниці,
І цілував всю злякану й сумну.
Тремтіла вся, як квітка та зівꞌяла.
Він так порятувать її хотів.
- Я не поїду… Тихо проказала.
- Я не залишу батька і братів.
Він відмовлявся її розуміти.
Кому потрібна жертва ця її?
Чому вона одна не може жити.
Якісь євреї дивні ці, й смішні.
Як можна йти покірно на заклання,
Може правий був Фюрер щодо них:
Євреї всі негідні існування,
Їх треба вбити, знищити усіх.
Та все ж в той день ходив він по перону,
Її хотів він бачити в останнє.
І ось з вікна останнього вагону
Вона йому махнула на прощання.
***
І як би не обурювався він,
І як би не засуджував євреїв,
Ну що йому до прірв отих і стін,
Адже в думках він вже летів за нею.
Ось він до Польщі мчить уже в авто,
Думки попереду струмують і вирують.
Не стане поміж ними вже ніхто,
Хай будь що буде, я її врятую.
Трохи запізно! А він так спішив.
Вже ешелони майже опустіли.
Людей зганяли в будки тих машин,
Де їх в дорозі газами труїли.
Та більшість вже відꞌїхали давно.
Він обійшов всіх, тих що залишились.
Її нема… Йому вже все одно.
Він впав, бо ноги чомусь підкосились.
Її немає… Вже її не буде…
Вона десь задихається в дорозі.
Вона вмирає… Німці – ви не люди,
Любити й співчувати ви не в змозі.
Її імꞌя повторюючи «Хана…»,
Він не кричав, а ледве шепотів:
«Прости мене… прости, моя кохана
За те, що врятувати не зумів».
***
Він вже не той, світогляд помінявся,
І час в свідомість корективи вніс.
Він інший вже, собою лиш зостався,
Він не нацист, але й не комуніст.
Його домівка – сонячний Ізраїль.
Він тут, в посольстві, найстаріший чин.
Вже сивина волосся покриває,
Та він тут є найкращим із мужчин.
Його так люблять дами і дівчата,
Та близько жодну з них не підпуска.
Чи доля це? Можливо це розплата,
Що вільне його серце і рука.
І на прийомі у глави держави
Його до жінки якось підвели:
- Ось, познайомтесь, це міністр права.
І його сумні очі ожили.
Бо це ж вона! І як це могло статись?
Стоїть поважна, і якась сумна.
І як утриматись, як їм не обійнятись,
Як випити це враження до дна?
Поволі поверталася свідомість,
що вони знову разом, як тоді.
Вже не погрожувала більше невідомість,
І вже вони були не молоді.
І була ніч - пꞌянкий медовий трунок,
І скільки сліз і слів з обох лилось,
Про її майже чудо порятунок,
Про те, як вижити їй там вдалось.
Її краса так вразила нацистів,
Що один з них розважитись схотів,
І скористався тілом її чистим,
Здавалось потім навіть полюбив.
А потім вона вільна – його вбили,
Їй було важко, та вона жила.
Десь бралась впертість, і зꞌявлялись сили,
Вона боролась і перемогла.
- Я вже не та, й волосся моє сиве
Сліди від пережитої біди.
- Ні, ти найкраща, молода й красива,
І ти жива, й зі мною, назавжди.
В театрі знову ставили Шекспіра,
Вони обоє знову молоді,
Хоч поряд з ним уже не юна Ліра,
Та руки їх сплітались, як тоді.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968998
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.12.2022
автор: Любов Вакуленко