За столом сиджу мовчки, сумуючи вдома,
Й доленосних чекаю вкотре змін у житті,
І лишень замусолених карт знов колода,
У хандрі, буде кращим другом нині мені.
В покер з дияволом, в тиші, нібито граюсь,
Королі із тузами стали наче рідня…
Тільки часто думками туди повертаюсь,
Де живе віртуальна, ігор дама, моя...
З ким тепер, дама серця, трефова сміється,
Попідруки йде ранком поміж сніжних алей,
І кому гріє ліжко, та жде, що прижметься
До грудей неприкритих в часи грішних ночей?
На яких її нині шукати широтах?
Хто рожеві цілує соски ніжних грудей,
І заварює каву гірку по суботах,
Під пронизливим поглядом зелених очей?
Чиї руки тепер обіймають за плечі,
З ким, під стогін зливається її дивний стан
І хто свічку духм’яну запалить під вечір,
Виливаючи пам’ять, воском в тріщини ран?
Зникнуть звуки вночі, суєта умить стихне,
І гортатимуть звично люди сни в сторінках,
Серце втомлене, вкотре, до сутінків звикне,
Тільки я карт колоду стисну міцно в руках.
Адже всоте один до опівночі граюсь,
Гру пригадую нашу, грішну, з дамою треф…
Може, все ж сам собі, я колись і признаюсь,
Чи було то кохання...Чи лиш гра, і карт блеф.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968562
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.12.2022
автор: Ярослав Ланьо