Той час був таким солодким,
Що розплатою стало забуття.
Я вимучую свою пам'ять,
Мов нерозумного учня,
Який найчастіше мовчить.
Із мовчання можна виліпити
Скульптуру,
Дивитися на неї,
Але вона нав'язлива
Від того, що фізично може бути вічною.
Глянь на експонати музеїв:
Ми бачимо красу,
А вони відчувають нестерпну втому.
З піснею ніби рідніше,
Вона залягає татуюванням
Під шкіру.
Коли дуже боляче,
Його можна намацати.
Це знак про колишні обійми,
Словесні.
Фізичним ще не судилося бути.
Може, тіло позбавить любові,
Голограму в своїй голові любити легше,
Бо можеш усе підлаштовувати.
Та фізичне життя стирає усе,
Множить на нуль.
Весна закінчиться вишневим тихим цвітом,
Червоні вишні будуть надто родючими,
Та кислими.
Мій сад, що вночі нагадує Гетсиманський,
Заросте маками.
Квітка пам'яті має трупний,
Кров'яний запах.
Її не занесеш до кімнати,
Хіба висушиш і носитимеш із собою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967413
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.12.2022
автор: Олена Ганько