Місяць проліз в обійстя та обійняв вже зів’ялі квіти.
Щастю так мало місця в колі війни, одноокому світі.
Вибили друге око, вибили, та не змогли осліпити.
Дивно, що ненароком сяє життя, наче поле в житі.
Видно, де змій повзе, слово без домішок золота варте.
«Бачу гладінь озер. Та не скажу, де… Відчуй, там гарно».
Холод пече вогнем, вічне чекання вростає в жили.
«Знаєш, усе мине, я недалеко, як ти просила».
Світло старих світлин, спогадів краплі — на безліч відер.
Батько прийшов з війни, щоб обійняти зів’ялі квіти.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967257
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2022
автор: Олена Галунець