Ворони. В прірві сну

Вони  влетіли,  немов  гранати,  вкинуті  рукою  фатуму.  Чорні,  хижі,  впевнені  у  своїй  правоті.  А  стіни  були  білосніжними,  та  тільки  до  пори.
Як  же  й  мені  навчитися  впевненості  у  своїй  правоті?  Та,  здається,  сон  був  не  про  це.  Можливо,  сон  і  зовсім  не  був  про  мене.
На  чужій  території,  під  дахом  чужого  дому,  в  стінах  побілених  не  для  тебе,  що  можна  собі  дозволити,  коли  не  вистачає  навіть  кисню?  Можна,  до  прикладу,  не  доводити  іншим,  що  вони  неправі,  якщо  тільки  не  шкідливі  для  решти.  Та  в  протилежному  випадку…
Я  вмію  клювати,  ніколи  не  вчилася,  але  вмію.  Я  ніколи  не  була  білою  вороною,  бо  так  –  я  не  обрана  світлом.  Я  пасмурна.  Я  не  навчена  клювати,  але  клюватиму  вашу  шкідливу  неправоту  і  саме  від  того  мені  бракуватиме  кисню.
Коли  вони  вилетіли,  озлоблені  та  надмірні,  то  мені  навіть  здалося,  що  це  випадковість,  що  варто  просто  випровадити  їх,  вказавши  на  помилку:  тут  не  ваш  дім,  попри  те,  що  і  не  мій.  Здалося,  це  просто,  бо  правильно.  Але  мені  так  тільки  здалося,  тому  що  надто  важко  розгледіти  злобу  серед  вибілених  стін.
Правда  пройняла  мене,  наче  холодний  порив  вітру  серед  теплої  ночі,  наче  викриття  брехні,  означене  на  папері,  наче  заблизький  шепіт  зговору,  наче  йшло  до  грози.  Правда  обплела  мене  полосами  тріпотливих  фіранок,  сковуючи  рухи,  затуляючи  очі.  Я  відчула  її  на  дотик,  ось  вона  –  вбивча  правда!  Страху  не  з'явилося,  тільки  здивування:  так,  вони  прийшли  сюди  навмисне!  Вони  прийшли  сюди,  щоб  клювати,  оцей  десяток  ворон,  які  виявилися  найсміливішими,  хоча  жодна  з  них,  як  і  я,  не  була  білою.  Решта  –  стояли  під  вікнами,  усі  зі  знайомими,  хоча  й  не  впізнаними  людськими  обличчями.  Вони  нанавиділи  мене.  Вони  сміялися,  адже  їх,  наче  світло  ліхтаря,  цілувала  фортуна,  а  мене  –  клювали  ворони.
Випровадити  виявилося  неможливим.  Необхідним  стало  відбиватися.  Клювати  мене  у  вибілених  стінах,  нехай  і  не  білосніжну  мене,  нехай  і  не  у  моїх  власних  стінах,  мене  –  з  усмішкою  привітності  перед  несподіванкою,  клювати  під  насмішки  інших,  тих,  що  непричетні,  бо  знадвору,  так,  так,  здається,  це  нечесно.
А  раптом  вона  є  у  мені  –  перемога?  Раптом  вона  сильніше  від  моїх  осягнутих  сил?  Раптом  –  це  те,  чим  можу  стати  вповні,  якщо  відкину  все  решта,  те,  що  кличе  мої  сльози,  коли  приходи  гордість  і  ніжність  за  обраних  світлом,  те,  що  народить  у  мені  віру  в  мою  правоту?
Коли  з'явилася  перша  кров  і  я  розуміла,  що  вона  не  моя,  ті,  що  стояли  знадвору,  все  ще  сміялися  по-воронячи,  та  щораз  більше  проступала  крізь  сміх  їхня  непташина  суть  і  щораз  більше  їхнє  чорне  забарвлення  перетворювалося  в  брудно-коричневе,  і  щораз  довшими  робилися  їхні  ноги,  щораз  сильніше  від  низькості  їхньої  змови  заносило  вітром  і  мокрою  собачою  шерстю.  А  в  моїх  руках  залишалося  чорне  вороняче  пір’я  з  краплями  крові  на  стрижні.
І  саме  тоді  це  сталося!  Саме  тоді  мене  пройняла  думка:  як  Той,  хто  білив  ці  стіни,  хто  роздмухував  ці  фіранки,  хто  перемінював  тих,  що  надворі,  хто  не  обраний  світлом,  бо  Сам  обирає,  як  Він,  Той,  хто  не  прийшов  у  мій  сон,  хто  керує  рукою  фатуму,  Той,  хто  впевнений,  як  Він  дивиться  зараз  на  мене  і  якою  бачить  мене?  Наскільки  далеко  я  можу  зайти  боронячись?  Які  вони,  всі  ті,  що  дивляться  і  судять?
Так,  саме  тоді,  саме  тоді  я  втратила  впевненість.  Така  звична  для  мене  втрата.  Такий  знайомий  присмак  солі.  Я  розгубилася,  стала  тонкою  і  тріпотливою,  безсилою  навіть  для  того,  щоб  втримувати  жмут  пір’я  в  руці,  засоромленою  і  гнітючою,  пасмурною.  Мені  забракло  кисню.

Подеколи  гостро  відчуваю,  що  вмію  маніпулювати  чи  то  пак  керувати  сновиддями.  Так  трапилося  і  цього  разу  –  з  невимушеної  маніпуляції  з'явилася  дехто  вона  –  рішуча  і  виважена,  спокійна,  як  плесо  над  вирвою.  Дехто  сильна,  дехто  опікуюча,  дехто  Перемога.  Її  втіленням  стала  сестра.  Моєю  ж  вигадкою  вона  випровадила  небажаних  гостей,  наче  по-іншому  в  її  присутності  і  бути  не  могло,  байдуже,  в  чиєму  домі,  у  чиєму  просторі.
Та  подеколи  –  притуплюється  всяке  моє  відчуття  і  тоді  я  падаю  у  прірву  сну,  обертаючись  за  годинниковою  стрілкою  у  мороці  простору,  і  щось  вибілене  тріпоче  аж  надто  високо  наді  мною,  так  високо,  що  стає  неважливим  думати  про  нього  і  судити  його.  І  пробачаю  а  чи  забуваю  про  всіх,  що  хижі,  що  приходять  навмисне  зі  злобою,  приходять  вбивати  чи  висміювати.  І  не  пробую  боронитися.  І  програю.  І  ніщо  не  кличе  сліз  моєї  ніжності.  І  перестаю  бути.
Та  все  ж  цікаво,  як  це  –  навчитися  не  виказувати  невпевненості  у  своїй  правоті?

[i]11.07.2018[/i]

[i]Картина  Гюстава  Доре  [/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964518
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2022
автор: Гриць Янківська