АДРЕНАЛІНОВИЙ РАНОК
Спочатку хотіла написати звичайний пост у фейсбук. Але потім передумала -не хочеться зайвий раз хвилювати своїх, які далеко. Бо ж насправді нічого особливого не трапилось Звичайний для наших умов день. То їм там бачиться інакше. А коли ти живеш в місті, яке не пережило окупацію, але воювало за це, було в облозі, та й зараз в стані постійної напруги і повітряних тривог, то все зсередини бачиться і відчувається по своєму. Але з таких от звичайних пазлів буденностей колись нащадки складатимуть повну картину життя у воєнний час. Мені так здається.
У вас був коли-небудь кіт? А вам доводилось його евакуювати? То з точки зору кота зрада. Та й ви не будете відчувати себе добре. І як ти йому поясниш, що війна. Не завжди є можливість забрати тебе з собою, котику. Ти вже потерпи. В мене кицька, Каська. Їй 7 років. Вона народилась в рік початку війни з руzzкими. І коли ви ділите простір зі своїм чотирилапим пухнастим щастям тривалий час, а потім повертаєтесь в пусту квартиру…Я просто ревла. Але це трохи пізніше. А спочатку треба було з нею домовитись. За кілька днів до цього – переговори з різними потенційними квартиродавцями. Каська не відходить, слуха. Нарешті визначились. І сьогодні ранок почався з кульмінації. Каську треба було посадити в корзину і відвезти в нове житло. Котеня веде себе трохи неспокійно, але все ще вірить –людина не завдасть шкоди. Сидить на місці годування, чекає. І тут її беруть на руки і нахабно зачиняють в корзині. Звісно, плаче. А на новому місці киця вилучила хвилину, коли всі залишили її в спокої і сховалось в таке місце, що тепер, видно, довго доведеться чекати, коли пройде образа і вона вийде до людей.
Таким був початок дня. Далі - друга частина марлезонського балету. Треба було сходити на кладовище, де покояться рідні мені люди. Саме сьогодні, бо субота- єдиний день, коли можна розраховувати на маршрутку. Пішки йти далекувато, але таки довелось. Залишила кицьку і рушила далі. Дорога пролягає через лісок, де кілька місяців тому велись бойові дії. Наче прочистили і безпечно, але, чесно кажучи, трохи некомфортно. Назустріч виїхала машина з військовими, щось крикнули мені через дорогу, не зрозуміла, але напружилась. Дорогу назвати такою можна дуже умовно, вона зовсім розбита і за калюжами не видно що то взагалі. Трохи краща через ліс. І вже там ні машин, ні людей. Обережно ступаючи, щоб часом нічого підозріле не потрапило під ноги, прямую далі.
Нарешті ліс закінчився, вийшла на трасу, яка пролягає мимо об’єкту, який називають енергетичним. Телефон повідомляє, що саме почалась повітряна тривога. Здалеку чути сирену. Переходжу на алюр. Добре, що тут вже облаштовані дороги і не довелось місити багнюку. Наплакавшись вволю біля могил рідних, йду на зупинку і - о, радість,- під’їжджає автобус. А вже в місті, якраз біля «Сільпо»,щ е одна маленька приємність - відбій тривоги. Так і живемо. Накупивши різних смаколиків собі і Касьці, бо завтра її відвідаю, я повертаюсь додому. А потім знову буде дорога. Далека і з багатьма невідомими.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963546
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2022
автор: Анна Живаго