Одного разу ми зібрались
В ліс сходити по гриби.
І сходить захотілось
В Темний ліс, там де дуби.
Чомусь “Темним” його звали,
Нам цього не зрозуміть.
Страшно там - люди казали
Що там легко заблудить.
До схід сонця повставали,
Небосхил зарожевів.
Зорі в небі догоряли,
Місяць майже не світив.
Ми пройшлися далеченько,
Ранок холодом свіжить.
Вже сонечко зійшло низенько,
І роса довкілля сріблить.
Ось і ліс стоїть стіною,
Понад житами височить.
Нас зустрівши тишиною
І загадково манить в глиб.
Зросли дуби аж до неба,
Густими шатами сплелись.
Ніби це було так треба,
Щоб не проникало сонце в низ.
Темнувато і занадто тихо
Ніхто спокій не рушав.
Нас чомусь спіткало лихо,
Ніби хтось за нами слідкував.
Пахло прілістю й грибами,
Зелень густо проросла
Між могутніми дубами.
І очевидно, тут сокира не була.
Швидко ми грибів набрали:
Піддубник, білий, боровик.
Назад стежку не пізнали,
Слід у зарослях зник.
Блукали ми між дубами,
Довго плинув лісний час.
Підмогу ми тривожно звали,
На щастя нас лісничий спас.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963231
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2022
автор: Сокол