– Хорони вас, Боже, добрі люди! Якщо не шкода, не погородіть старого, киньте милостиню в капелюха! Бог за щирість вашу тим же відплатить! і Ці слова, поблизу ярмарку, ледь не кожен день чули Калиняни та усі, хто приїжджав у місто за потребами. І щирі молитви жебрака не всіх байдужими залишали. Якщо постояти поблизу нього та поспостерігати, можна помітити, що за стареньким зношеним одягом ховається чиста та задумана у щось душа...
Ось, знову чути дзвін монет. Старенький уклонившись дякує, благословляє Господом та промовляє:
– Звук монет, неначе дзвін малесеньких дзвоників. Спасибі добрі християни...
Все місто вже звикло, були й такі, що кидали завжди, кожного ранку, немов постійні клієнти, а бувало, що минали... Та й це ж не дивно! Зараз скрута в Україні, та ще й хтозна на що оцей жебрак може ці грошенята витрачати... А він все лиш молиться за всіх і коли його молитви приходять послухати пташки, обідом ділиться із ними... Роздробить байду хліба на крихти, поставить на газету і звертається до них:
– Бог вас не забув, не бійтесь, усім обіду стане.
А у недільні дні набере повні кишені круп й пшениці та щиро знову пригощає...
В той день, я обходив ледь не всі куточки з об’явами, але роботи так і не знайшов. Проходячи повз ярмарок, побачив перший раз старенького, почув його молитви, стало так жалісно на душі, бо навіть копійчини кинути не можу, тому що сам на проїзд не маю та все ж підхожу до старенького:
– Дай Боже здоров’я вам! – вітаюсь.
– І тобі, дай Боже здоров’я, юначе!
Сідаю на сходину біля нього.
– У мене зараз не дуже добре із грошами. – тому не зможу кинути й монети в вашого капелюха. Він неквапливо обертає голову до мене та приязно звертається:
– Гроші у житті не головне, за них можна багато чого купити та зробити, але не все на світі! Проте я знову запхав руку до кишені та хотів хоч монету надибати, але в кишені було пусто. Жебрак поглянув на мене знову та сказав:
– Якщо хочеш дати мені милостиню помолись зі мною!
– Авжеж! – зрадів я, дідусь витяг із тілесної кишеньки Вервицю та дав мені у руки, й ми почали молитись. Під час молитви мене немов щось сковувало, але враз неначе відпустило, а душа немов гуляла серед чогось дивовижного. По закінченні дідусь Благословив мене за милостиню, подякував і додав, що Святий Дух був теж із нами!
Я вже хотів вставати та іти, але якось само по собі вийшло, не втримався, втратив ввічливість та запитав:
– Невже ви, ніколи не хотіли за оці гроші, нове життя почати? Купити дім! Ви, багато молитесь, могли б стати священиком!
Дідусь у відповідь здавалося не хотів пояснювати мені нічого та все ж сказав:
– Авжеж синку, але така моя доля, собі я не привласнив ні копійчини, ці гроші – велика заслуга людей, колись напевне років через десять, якщо можливість будеш мати, прийди сюди та помолись так щиро, як цього разу й ти все зрозумієш...
– А ви? – ніколи не любив загадок, тому одразу запитав, а старенький тихо промовив:
– Мене тоді уже не буде. Така моя доля!
– Дай Боже здоров’я Вам! – сказав я і пішов.
– І тобі, теж синку, лунало ехо з-під будинків.
Я на деякий час був змушений поїхати за рідний край, там знайшов роботу, успішно працював. Та цю історію уже, відверто кажучи, забув. Але відрядження у рідне місто її майже дослівно пригадало. З потягу я із валізою одразу поспішив туди, де мав дідусь сидіти, хоч він і був не молодим та усе ж сподівався його зустріти. Та тоді він сказав правду, на жаль я його не застав... Проте натомість побачив те, про що старець розповідав. Я ледь не з плачем відкривав двері Храму:
– Це ж треба, як гарно – храм світився різнобарвними вогниками, немов усіх вітав.
– Неймовірно просто! Ще й встиг на його відкриття. – жебрак, усі ті роки збирав на Храм?...
Ставши на коліна я перехрестився та хотів мовити "Отче наш...", але по Храмі ходили сестриці милосердя і роздавали Вервиці з проханням, щоб першою молитвою була Вервиця, так хотів її засновник. Підійшла черга до мене, я просто був приголомшений тим,
що мені дісталась Вервиця старенького... Тоді вже стримуватись взагалі не зміг... По моєму обличчі текли сльози, а перед очами все як сьогодні! Я, старенький, а в душі немов спів ангелів! Моє життя після цього змінилось. У відрядження не так часто вже запрошували, але завдяки йому, неподалік від Храму, тепер є пам’ятник засновнику Храму Божої Благодаті!
27 листопада 2013 року…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959990
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.09.2022
автор: Володимир Український