Спадаючи, літа остання пелюстка
лишила у спадок неспокою згусток,
бо сльози не перли в дитячих очицях
й страждання принишкло в жіночих зіницях.
Сирени тривоги,
збентеження,
сполох:
рве небо на шмаття розгнузданий ворог,
задимлені чорно-червоні світанки,
на грудях ланів зернодзвонистих—танки.
Залишила б людям якусь хоч розраду,
надії солодке вино з винограду,
що очі від муки вже більше не змеркнуть
й удень восени в нас завчасу не смеркне.
Та літо подалось мостом калиновим,
схиливши голівку в віночку терновім.
Сподіванки щуляться, думам не раді,
під гулом моторів й розрядами «Градів».
—Вона неприродна. Не осінь— причинна!
Натішилась нею не хлоста шипшинна, —
хапком відбивають «морзянку» дощини
й мерщій утікають в безпечні лощини…
Йде осінь опаленим полем,
вдихаючи горе із болем.
ХЛО́СТА, и, жін., розм. Биття різками.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959258
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.09.2022
автор: Valentyna_S