Блакитне небо, чисте і прозоре.
Немає дна і глибина манить.
Заманює , ласкає ніби море
І вітер дме , його не зупинить.
Він там , у висоті , розправив крила.
Керує хмарами , жене за небокрай.
Ніяка сила ще його не підкорила.
Чорніють хмари і кидають вогнеграй.
Чим більше хмар він піджене до купи,
Тоді у бурю переродиться гроза
І на землі , хто забажав спокути ,
Його чека і вже бринить сльоза.
Ставок , мов дзеркало , що в небо задивилось,
В собі відбиток хмар приберегло.
На нім спочатку трохи хвиль з"явилось.
Забрати хмари , вітра потягло.
А ті не слухають , лише хитаються на хвилях.
Ніби сміються . плещуться в воді.
За непокору , мов корабель на вітрилах ,
Шматує білі хмари молоді.
І все навкруг згинається від вітру ,
То плаче , то ламається , тріщить.
Кидає вітер фарби на палітру ,
За непокору згоден согрішить.
Верба на березі , за вітром тягне коси.
Тільки вона спроможна зупинить.
Свої запінені пустила сльози ,
Гіллям заплутала і просить зупинить.
Здивований до ласки вітер,
Трохи затих , забувши про грозу.
Вербові сльози з себе витер ,
Розплутав скручену лозу.
Так дивно листя шепотіло
І лоскотало водночас.
Мов заманить його хотіло
І вітер став ласкавим враз .
Він обіцяв їй повернутись ,
А йде , бо має кілька справ.
Із нею мріє пригорнутись ,
Бо він таку давно шукав.
7.09.2022р. Олександр Степан.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958950
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.09.2022
автор: Степан Олександр