Я знаю, Ти ви́соко й бачиш
немов на долоні мене.
Я знаю, що часом Ти плачеш,
так само, як все, що земне.
Я знаю, що боляче знати,
що світ потопає в гріхах
І, хочеться ридма кричати
й тонути в гарячих словах.
Я знаю, та мабуть, погано...
Ховаю свій погляд, як всі.
А совість - вона бездоганно
крокує по свіжій росі,
що випала знову гріхами.
Іде, озирнеться на мить...
А я... я так хочу до мами!
Лягти на коліна... Горить!
Нехай же до денця спалає,
зотліє і зникне все те,
що сутність зажи́во з'їдає
і крах лиш по собі несе...
Я знаю, Ти чуєш і бачиш.
По доброму зводиш брову,
І знов через мене Ти плачеш,
поки́ я шукаю криву
по ній, ідучи надто швидко,
втрачаю з Тобою зв'язок.
Чомусь звідси мами не видко...
Стихає чомусь тут Твій крок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958909
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2022
автор: Ксенія Фуштор