...Боїться так приходу ночі,
Не закрива сьогодні очі,
Чекає. Вірить. Жде,
Що все мине...
І обіцяють взяти Київ за два дні, -
Так хочеться поржать із цьої, блін, ***ні,
А потім дати чергу з автомата,
Бо Перемога буде, як навчимося вбивати.
Характер не кисіль - дамаська сталь,
Автівок уже дві, а прав не має досі,
І Україну у вогні так сильно жаль,
А ворог може буть на кожнім кроці.
Вона вже накурилась на життя вперед,
Й від віскі теж вже виверта,
У джинсах, у кишені є його портрет,
А на устах - завжди його ім'я.
Вона коха його так само сильно,
Проте уже не бачила три роки,
І набирає знову й знову на мобільний,
Хоча й засвоїла життя уроки.
Все зрозуміла й знов почала жити,
Збулись пророцтва, як їй говорили,
Вона, неначе, знов зуміла полюбити,
І, як він обіцяв, пробачити зуміла:
За те, що він пішов, що сам її покинув,
Що плакав і мовчав, не пояснив причину,
Що примінив до неї грубу силу,
І що останній погляд кинув в спину.
Вона тепер живе своїм умом,
І серце відкриває дуже рідко,
Та й спить собі з своїм котом,
І розцвіла, немов у полі квітка.
І, знаєш, не страждає взагалі,
Точніше, не страждала до війни,
Навчилась посміхатися і іншим людям в очі
Знов дивиться і дивиться охоче.
Життя попустить, - так вони казали,
Все так і є, понтів поменше стало,
Але її життя та його зрада - не зламали,
Хоча не раз й не двічі прилітало по єбалу.
Навчилась бить у відповідь з віддачею,
І не з одною справилась задачею,
Хоча тепер, звичайно, стала обережною,
І лиш під вечір накрива її безмежно.
Що все було, було із ним одним,
І з ним усе розстануло як дим,
І друзі всі були лише його,
А в неї - тільки "Айкос" та вино.
І хай хто каже, та хіба не все одно,
Із ним вона пізнала справжнє дно.
Як не піднялася рука продать машину,
Як почувалась наче втрачена людина,
Як через день чи два себе ловила на мосту Патона,
Й ні разу не звала його "гандоном"...
Любила, любить, буде вік любити,
Як він так захотів, без нього буде жити,
Й нарешті знає смак свободи на губах,
Але він іноді з'являється у снах...
І тут війна прийшла на землю грішну,
І сльози полились її невтішні,
Знов запекли її глибокі рани,
Наснився він, додались нові шрами.
Переживає знову й знову за нього,
Три ночі вже сидить сама в його авто,
І молить Бога без упину:
Врятуй його, прошу, і Україну!
І стало гаряче по справжньому сьогодні,
Вона відчула поряд вже безодню,
І думає, що час прийшов прощатись,
А так хотілось з ним іще обнятись...
І просто випить чаю з гарною людиною,
І стати поряд зі своєю, блін, дитиною,
І вже отримати, нарешті, ті права,
І голосно кричать його ім'я...
Вона стискає телефон у кулаку
І строчить рідним і чужим: " Я на зв'язку!",
І вже готова висмикнуть чеку, -
Як в Біблії - підставити щоку.
Він сам підійде до того блок-посту,
І посеред цього страшного голокосту
Побачить ту, як послав до дідька,
І, ти диви, - та це ж його автівка.
Він пив сьогодні трохи коньяку,
Він пив і бив, як личить козаку,
Але до зустрічі із нею це життя
Його весь час вело із небуття.
В трьохсотий раз відкрив він двері сірі,
Сказав: "Героям Слава!", вона - "Слава Україні!"
І тут ворожа черга з кулемета
Влупила у спину його бронежилета,
Його на неї кинуло так сильно, -
Збулась її слинява мрія про його обійми.
Він був готовий вмерти на її руках,
Але закрався в душу підлий страх:
Він знов її лишає тут саму,
Лишає в пеклі, у війну...
Він притискався тілом до її тепла,
Та близько вже москальська та орда.
Пробач мені, - він вичавив ледь чутно,
І все, лише два слова скудні
Сказав, а потім під обстріл
Потрапила автівка у приціл...
...Нікому не відомі Господа дороги,
Вони пережили, разом діждуться Перемоги!
07.03.22 р., Київ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958178
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.08.2022
автор: Маргарита Мельничук