На дні душі моєї стигла осінь
На самоті співала щось думкам.
То Франція мене лишитись просить
І я здалась… податливо-слабка.
В глибинах серця раптом, з безголосся,
Якийсь шалений юності канкан.
Так Франція мене лишитись просить,
Немов людина щира і близька.
А вітер срібло розвіває в косах,
Утримує із острахом рукав.
На дні душі моєї стигла осінь,
А ти там літню парость відшукав.
Бентежать очі… Чимось дивним зносять…
І чуйність – аж стікає по щоках.
Тактовно відступає стигла осінь,
Шепоче: «Ні… зарано! Почекай!»
Здається, літу юності не досить…
Це точно Франція, чаклунка отака!
Бо слухала з розгубленістю осінь
Французький животрепетний канкан…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957699
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.08.2022
автор: Білоозерянська Чайка