Я бачу,
що я вже майже не можу
спілкуватися з людьми.
Добре, що є книги,
фільми,
музика.
Добре, що вони мене рятують.
Сторінки знову зачарують,
й між них гублюся -
в уявній реальності.
Я ж такий залежний -
від часу
й від дальності.
Добре, що є будинок,
що є дах над головою,
добре, що мене не омиває дощ,
й не розшатує вітер.
І вже, напевно,
в світі не лишилося ні слів,
ні звуків,
ні літер.
Я залежний від цього всього:
від книг, в яких
ховаюся,
від музики, в якій
купаюся,
від фільмів, в яких
гублюся.
Добре, що у мене є пес,
який зустрічає мене щодня.
Добре, що поруч протікає річка,
яка немов блакитна стрічка
розрізає ліси та поля.
Я залежний від цього всього:
це моя рідна земля,
це мій дім,
це частина мого тіла,
моєї душі,
це мій набридливий цигарковий дим.
Добре, що я ще поки
живу,
і бачу Сонце, і чую спів птахів.
Я залежний від цього всього:
від голубів,
що оселилися під дахом,
від фотоальбомів,
що лежать збоку,
і від тюльпанів,
які я посадив у дитинстві,
і які розквітають
навесні щороку.
Але залежності
потрібно лікувати,
і я звідси обов'язково поїду,
от тільки світ зміниться.
Та
Чи
Зміниться?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956807
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2022
автор: Макс Дрозд