Якось було, в пізню пору ,
Скажений пес забіг до двору.
Очі світяться, як вовчі,
З пащі валить біла піна.
Покусав усе хазяйство.
-Ой рятуй !-кричить дружина.
На той гвалт сусіди збіглись.
Хто із чим , допомагати.
Хто з дрином окаційовим,
В руках вили та лопати.
Бо всі знають,сказ проклятий,
Дуже важко лікувати.
Краще довбнею торохнуть,
На смітник і закопати.
Так і сталося в ту пору,
Кожен шваркнув по разочку.
Пес сконав, труснув ногою
І застиг у холодочку.
Так то пес, а є ще й люди,
У нутрі й на вид- скажені.
Влізуть в душу , як паскуди
І кричать ,мов навіжені.
В них нема на грам святого.
Очі вирячать собачі.
Дуже ласі до чужого,
Ще й прокльони шлють гарячі.
Дуже шкода , що не можна
Їх дрином , та по макітрі...
Чи то совість неспроможна?
Може справа у півлітрі ???
Та і церква ...проти цього,
Гріх тяжкий на душу брати.
А так хочеться порою,
Як собачку...прикопати!
29.04.2022р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952927
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2022
автор: Степан Олександр