Ага Шахід Алі ПАСТОРАЛЬ

[quote]                                    "...біля  стіни  для  екзекуцій,  увитої  густим  плющем"                            
                                   Збігнєв  Герберт  (1)
[/quote]Ми  ще  зустрінемося  в  Срінагарі(2),
Біля  воріт  Палацу  Миру,
тримаючи  в  руках  розквітлі  квіти,
солдати  віддадуть  ключі(3)
і  згинуть.  Ми  знову  прийдемо
в  покинуту  країну,  яка  недавно  зникла,

у  місто,  зруйноване,  коли  нас  не  було.
Ми  розірвемо  біля  турнікетів  сорочки
щоб  обв’язати  наїжачені  шипи,  плющем
зігріємо  троянди.  Мерщій,  гранат(4)
говорить  птахам  -    дитя  людське  зуміє
витримати  все.  Не  слід  засмічувати  вуха

місцевими  чутками.  Ми  вислухаємо
розповіді  нашого  садівника,  як  це  було
в  дитинстві,  у  вирощеному  ним  саду:
„Це  правда,  моя  смерть  на  вході  до  мечеті
під  час  різні,  коли  лунає  заклик  до  молитви,
відкрила  шлюзи”  –  „Мерщій,  настала  тиша  –

і  світанок    наповнив  очі  кожному.”
Чи  ми  послідуємо  за  чубатим  жайворонком,
відкриємо  з  зусиллям  дальній  вхід  у  тополиний  гай,
пройдемо  повз  покриті  пилом  оголошення  про  розшук
на  цвинтарі,  повз  викопані  поспіхом  могили
без  будь-яких  імен,  неначе  нове  місто?

„Це  правда.”  (почуємо  ми  знову  від  нашого
садівника).  „Цей  птах  узимку  замовкає.
До  нього  голос  повернеться  навесні,  скорботним  криком.
Коли  він  дивиться,  як  гірський  сокіл
повітря  розсікає,  як  лазурова  сорока,
ним  схоплена,  обм’якає  у  пазурах”.

Пролита  кров.  Мої  слова  відлунням  ось  так
на  заході,  біля  плюща,  навіщо?
В  шухлядці  білого  стола  із  кедра,
ми  на  веранді  знайдемо  листи:
Коли  поштамти  закрили,  листоноша
знав,  ми  повернемося  на  них  відповісти.  Краще

якби  він  швидко  вмер,
почорнів  під  натиском  осінніх  сподівань,
та  нікому  було  б  збирати  наші  подихи,
зберігати  ці  невідомі  закоханим
листи:  „Поглянь  як  розколовся  світ.
Чому  тебе  немає?  Де  ти?  Вернися."

Чи  ця  історія  для  тих,  оглухглих,  що  за  океаном?
Мерщій,  говорить  птиця.  Й  ми  спробуємо
цим  ключем  спочатку  відкрити  двері
до  вітальні.  Одне  за  одним  дзеркала
під  покривалом  пилу,  не  помічають  нашого  повернення,
як  ми  запалюємо  лампи.  Наша  країна  на  карті  з  скла
завмерла  на  стіні,  розбита  нами  на  шматки
Ми  підемо  повз  наших  предків  по  сходах  вгору,
виконуючи  їхню  волю  всупереч  серцям.  Вони  бажають
щоб  ми  вернулися  –  назавжди!  –  й  успадкували
(Мерщій,  говорить  птиця)  що  нам  належить,  бо  нікому  –
збирати  повідомлення  про  нашу  смерть  по  світу.
[i]                                                                                              (для  Сувіра  Каула)
                                                 Зі  збірки  „Країна  без  поштамтів”
(1)  „Зупинка”  Збіґнєв  Герберт  (,„Postoj”  Zbigniew  Herbert)    1969  р.
(2)  Алюзія  на  рядки  Осипа  Мандельштама  "B  Петербурге  мы  сойдемся  снова".  Срінагар  -  столиця  штату  Кашмір.
(3)  У  1989  році  лідери  мусульманської  більшості  Кашміру,  підтримані  Пакистаном,  почали  збройне  повстання  за  вихід  штату  зі  складу  Індії.  Срінагар  став  епіцентром  війни.  Сотні  тисяч  індійських  військових  придушили  повстання.  
(4)  Гранати  –  це  фрукти  з  Раю.  „Ми  вирощуємо,  дякуючи  воді,  сади  з  винограду,  олив  і  гранатів,  які  мають  схожість  і  відмінність”  (Сура  „Худоба”,  аят  99).  Плоди  граната  з  зернами,  подібними  рубінам,  -  символи  добробуту,  духовного  умиротворення,  радості  наближення  до  Аллаха.    Магомет  радив  їсти  гранати  для  очищення  від  заздрості  і  ненависті.[/i]

[b]Agha  Shahid  Ali  A  PASTORAL[/b]
           [quote]                        on  the  wall  the  dense  ivy  of  executions
                                     Zbigniew  Herbert[/quote]
We  shall  meet  again,  in  Srinagar,
by  the  gates  of  the  Villa  of  Peace,
our  hands  blossoming  into  fists
till  the  soldiers  return  the  keys
and  disappear.  Again  we’ll  enter
our  last  world,  the  first  that  vanished

in  our  absence  from  the  broken  city.
We’ll  tear  our  shirts  for  tourniquets
and  bind  the  open  thorns,  warm  the  ivy
into  roses.  Quick,  by  the  pomegranate—
the  bird  will  say—Humankind  can  bear
everything.  No  need  to  stop  the  ear

to  stories  rumored  in  branches:  We’ll  hear
our  gardener’s  voice,  the  way  we  did
as  children,  clear  under  trees  he’d  planted:
“It’s  true,  my  death,  at  the  mosque  entrance,
in  the  massacre,  when  the  Call  to  Prayer
opened  the  floodgates”—Quick,  follow  the  silence  —
“and  dawn  rushed  into  everyone’s  eyes.”
Will  we  follow  the  horned  lark,  pry
open  the  back  gate  into  the  poplar  groves,
go  past  the  search  post  into  the  cemetery,
the  dust  still  uneasy  on  hurried  graves
with  no  names,  like  all  new  ones  in  the  city?

“It’s  true”  (we’ll  hear  our  gardener
again).  “That  bird  is  silent  all  winter.
Its  voice  returns  in  spring,  a  plaintive  cry.
That’s  when  it  saw  the  mountain  falcon
rip  open,  in  mid-air,  the  blue  magpie,
then  carry  it,  limp  from  the  talons.”

Pluck  the  blood:  My  words  will  echo  thus
at  sunset,  by  the  ivy,  but  to  what  purpose?
In  the  drawer  of  the  cedar  stand,
white  in  the  verandah,  we’ll  find  letters:
When  the  post  offices  died,  the  mailman
knew  we’d  return  to  answer  them.  Better

if  he’d  let  them  speed  to  death,
blacked  out  by  Autumn’s  Press  Trust
not  like  this,  taking  away  our  breath,
holding  it  with  love’s  anonymous
scripts:  “See  how  your  world  has  cracked.
Why  aren’t  you  here?  Where  are  you?  Come  back.

Is  history  deaf  there,  across  the  oceans?”
Quick,  the  bird  will  say.  And  we’ll  try
the  keys,  with  the  first  one  open  the  door
into  the  drawing  room.  Mirror  after  mirror,
textiled  by  dust,  will  blind  us  to  our  return
as  we  light  oil  lamps.  The  glass  map  of  our  country,

still  on  the  wall,  will  tear  us  to  lace—
We’ll  go  past  our  ancestors,  up  the  staircase,
holding  their  wills  against  our  hearts.  Their  wish
was  we  return—forever!—and  inherit  (Quick,  the  bird
will  say)  that  to  which  we  belong,  not  like  this—
to  get  news  of  our  death  after  the  world’s.
[i]                                                                      (for  Suvir  Kaul)
from  „The  County  Without  a  Post  Office”
[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951771
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.06.2022
автор: Зоя Бідило