Тобі, богине завтрашнього дня,
Будую храми, вівтарі, мечеті,
Ні, не на Бога уповаю я,
А на майбутнє. Стилосом, мечем і
Фракталами розбитої душі
Крізь хащі, наче кігті динозавра
Іду пророком між слизьких вужів,
Несу свічу до храму мого Завтра.
Це я – двигун, криниця і рушій,
Це я – кобзар, мелодія та лютня,
Богине, я благаю, не лиши
Мене без віри в себе та майбутнє!
Бо маю лише віру і вінок
З кульбаб, щоб на вівтар тобі покласти,
Тобі молюсь, напевне, вже давно,
Та вперше – так довірливо і часто,
Богине мого завтрашнього дня,
Бо сьогодення – геть гірке і чорне,
Його в крові полоще чортівня
І свистом куль до себе ласо горне.
Нехай лютує. Душі – мов метал
З розпечених зірок в твоїх адептів,
Священна всіх нас рухає мета,
Сильніша за прадавній острах смерті.
Вже ворог жметься до своїх боліт,
Бо він – не ми, і ціль його – убога.
Чекай, богине, принесемо цвіт
На твій жертовник після перемоги!
P.S.: відкрита для критики та коментарів
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951229
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.06.2022
автор: Віола Нетребко