Спочатку було бажання. Нічого, крім нього, бо все - в ньому.
Це нескінченність Анаксимандра, джерело всього сущого, священний вогонь Гераклітів, який поглинув зникаючі світи, нові форми життя з них породивши; це Дух божественний, що над водами витав, коли існувало лише Я — й більш нічого.
Бажання — життя праоснова, запорука одвічного руху, згасання невпинного й повернення вічного, сутність буття єдина.
Це сила, що єднання й розрив породжує, творець, пожива й руйнівник.
Це та сила, з якою Я-Бог, світ із себе виприснувши, кинув атоми назустріч один одному; та пристрасть, з якою вони з'єднувалися, зливаючись в елементи й цілі світи породжуючи.
Це сила, що ефір запалила прагненням хвилі розбурхати, докупи їх злити в диких обіймах, гарячі вібрації між ними зродити, ошаленівши від любощів несамовитих, у пульсуючому й тремтливому охмелінні судоми жадання вгамувати, аж доки з них не вирветься світло.
Це зворотна сила, що струм електричний замикатися змушує, спонукає частинки цілого відштовхуватися одна від одної, – бажання це життя, світло і рух.
І безмежно вирувала сила ця. І сотворила тисячі рук, якими все загарбувала і поглинала, міріади судин, вирв, отворів, порочних уст і залоз - аби світ весь засмоктати; зродила плазму, аби безкінечними поверхнями впиватися, всі сили життєві в собі зімкнула, зв'язала у вузол, приборкала й підкорила, щоб вічний голод жаги втамувати.
І металася в конвульсіях безупинних народжень і зростання вічного, в незліченні форми вливалася, руйнуючи їх, як мушлі, й у нові поєднуючи, і - ніяк не могла віднайти задоволення.
І шаленіла від щастя, і безуміла від насолоди, шматуючи першу істоту, - і з себе самої окрему стать сотворила, щоб у муках вічних, у гніві й болю знову злитися, й у змінах невпинних форми нові породити - складніші види, більш витончені, довершені, щоби новою й досконалою оргією втамувати хіть свою.
Аж поки не сотворила мозок.
Це був шедевр її спраглої жаги. Душила його, обертала, звивалась, роз’єднувала і знову змикала; численними трансформаціями окремі частини на органи чуття перетворювала; порушила безперервність, розірвавши ціле на частини, єдине чуття розколола на безліч одчувань, зв’язки та сполуки їхні руйнуючи, щоб одне враження у всіх змінах відчути, один світ увібрати з п’ятиразовою, тисячоразовою насолодою, а груди материнські, які раніше одну силу живили, тисячу сил тепер наситити мали.
Так народилася душа.
І сила вічних змін і відтворень полюбила душу. І зміцнювала її живильним молоком грудей своїх, стала для неї артерією, через яку потужною хвилею лилася кров буття, тисячею сполук єднала її з праматериним лоном, була для душі кришталиком, крізь який та світ споглядала, зачарованим колом, в якому душа кружляла, найбільшу насолоду й найвищий біль одчуваючи, - це був обшир, де весь світ звуків, кольорів і руху вирував і перетворювався...
О сердешне, дурне бажання, о нещасна, невдячна душе!
Бажання, яке світло явило, початок дало всьому живому, душу створило, - мало померти в обіймах нищівних зрадливого дітиська.
Те, що засобом мало бути, - ставало самоціллю, повелителем і володарем.
Міцний граніт буття почав тріскатися й обсипатися.
Почуття, які слугувати мали для досконалішого відбору, щоби новий, довершений вид сотворити, - стали враз спонтанними й вільними, єднатися почали між собою в нерозривну сполуку. Те, що вгорі було, - стало долом, звук перетворився на барву, простір — на гучність, запах — на м’язову міць, порядок — став хаосом, і почалася люта боротьба між матір’ю та дитям.
Пам’ятаю, пам’ятаю цю відчайдушну війну бідолашної матері з породженням своїм!..
Вона хотіла підкорити його, приборкати; впивала материнські пазурі в тіло чада свого, розбурхувала його, вабила блаженством, жагою чуттєвости напувала, образи безсоромної розпусти сіяла, кидала у пристрасні, кричущі обійми звіра, що розплоджується, цього єдиного великого статевого органу; кров’ю заливала очі його, глушила шумом пінистих своїх хвиль, то ослаблювала голос його до ледь чутного, невиразного хрипу, то - розрощувала до лютих криків і скреготів, скорочувала м'язи його, здригала тіло від гарячих вібрацій, подібних на гадюче кодло, - та все марно.
Але кривавою жертвою душа поплатилася за власну перемогу.
Хворіла, в’яла, чахла…
Вона вирвалася з лона матері, перерізала всі артерії, джерело власної сили перекривши.
Вона жива - живиться тією силою, яку поглинула, перетравлює рештки їжі, що її для відбору й відтворення потребує, може ще хмеліти від образів, що жагу розпалюють, може пробуджувати екстаз примарного бажання, в якому нібито жіночність підкоряє, розчиняючи її в собі; та все, що душа породжує, є розкішшю, так само як мистецтво є розкішшю і надлишком жадання плоті; однак вона – безплідна; на відміну від мистецтва - там б'ється величезний пульс вібруючої спраги, проливається світле сім’я і бажання постійного відродження.
І хоча згинути мушу, та я люблю цю силу страшну й могутню, яка вселенську пристрасть подолала й увібрала в себе; люблю свою душу, свою велику згасаючу душу, хоча й поглинула хіть мою, щоби від неї ж померти.
Тож мушу відійти, - бо джерело світла висохло, бо я остання ланка в нескінченній вервиці перевтілень бажання власного, - бо я піна, буревієм на гребені розбита, остання хвиля розвою чуттєвого, хвиля, що вже налетіла на берег і жовтий пісок мереживом білим обшиває.
Згаснути мушу, бо надто велика душа моя, надто наповнена, щоби вступити в новий, іскріючий передчуттям світлого майбуття, день.
Та я люблю, люблю хіть свою мертву, рештки якої душа моя пожирає, люблю останні краплі крові власної суті - як чоловіка, як батька, тієї індивідуальності, в якій уся велич і жорстокість буття вияв знаходить; люблю цю одвічну силу, яка чуття мої слухові паморочить барвами, запахи перетворює на химерні образи, а від дотику породжує невимовну насолоду видінь.
Я люблю свою хворобу й божевілля власне, цю дику витончену систему, яка шматує й висміює тонким довершеним глузуваннями, знущається з себе і з світу всього.
[b]Станіслав Пшибишевський[/b], "Заупокійна меса", фрагмент, пер. із польської - О.Міськова
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949352
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2022
автор: Пра Дивляна