Ніч замулилась там, де ріка…
Чом же сонце так довго не сходить?
Вишиванка з ниток ДНК
огортатиме всіх від негоди.
Біля серця — орнамент життя,
на руках — не кайдани, а квіти.
Я колишусь із вітром, мов стяг,
ще зусилля — і зможу злетіти.
Діти, сонце зійшло, і ріка
оживає у вишивці-хвилі,
Безконечник прикрасив рукав
і дарує нам пригорщу сили.
Пийте, пийте, бо ворог не спить
гострить ніж, щоби нас роз’єднати.
Пам’ять роду лишає стібки
на сорочці, що вишила мати.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948177
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.05.2022
автор: Олена Галунець