Що робить нас такими злими?
Ми зліші, ніж горили,
яких ми намагаємось винити за нашу генетичну агресивність.
Така наша природа - ховатися за тим, що Дарвін говорив про виживання,
неначе виживання - найважливіша справа на землі.
Це не так.
Ти знаєш - це безумовно спадало тобі на думку -
у людства немає шансів - прожити
ще мільйон років. Нам пощастить прожити хоча би п'ять століть. Чому?
Тому що ми вважаємо
для себе кращим винищувати всіх і все на цій землі,
щоб не дозволити комусь бути кращим нас:
"Або дайте мені свободу, або мене вбийте!"
Чому б не сказати чесно: "Гррр, давайте вбивати один одного!"?
До нас тягнеться букетик фіалок у склянці води
на білій скатертині, сяючій у сонячному світлі,
на узбережжі граються діти,
потім оглядаються навколо й запитують -
про те, що їм не можемо сказати, бо уявляємо
як ми вбиваємо того бридкого чоловіка й жінку
за ближнім столиком. Сьогодні ми готові призвати грозу і шторм
у їхнє ліжко. Вони не будуть більше плювати на веранді!
Вони насправді не такі й погані, просто це те,
про що я думаю,, щоб мати більше право, ніж інші люди - на відчуття подібне святості,
яке триває одну секунду що п'ять тижнів,
але ось ця одна секунда така напружена, що я не здатен встояти
і розумію, що це несправжнє, що я не можу бути святим,
я навіть не релігійна людина, я навряд людина
в широкім розумінні,
окрім коли дивлюсь на тебе й думаю:
життя з тобою повинне тривати вічно,
бо воно настільки досконале з усіма його недоліками,
як твоя талія, в якій дечого трішки забагато,
чи як у мене шевелюра, якої взагалі немає!
Це означає, що моя лисина себе чудово почуває
у тебе на м'якому круглому животику, який теж почувається чудово.
Аби ми тільки всі були!
Та іноді ми всі розгнівані
на світ і уявляємо як звідси заберуться всі,
це означає, що ми хотіли б сказати світу забратися
із цього, нашого світу. Хто ці жахливі люди?
Хто, твоя бабуся, яка з тобою така ласкава -
тобі вона здається кимось іншим. Вона була насправді
кимось іншим, але у тебе немає способу довідатися, цей таксист
збирає по копійці цілий рік аби потрапити в Париж на Расіна у Комеді Франсез.
Він зараз декламує довгий монолог французькою
із Андромахи
й ти опиняєшся на роздоріжжі між Тут і Там
й хоча у Андромахи загинув благородний чоловік
і його тіло волочив навколо мурів Трої надмір жорстокий Ахіллес,
хоча її примусили до рабства і до шлюбу
заради порятунку її сина, коли загинула її рідня,
покінчили з собою чи збожеволіли, водій блаженствує,
він везе тебе назад до свого дуже злого вчителя в злиденну школу в Порт-о-Пренс
а потім до Парижу і назад в французьку мову в сімнадцяте століття,
а потім у Стародавню Грецію, а потім на роздоріжжя між Тут і Там.
Тільки у підлім світі цей чоловік кружляє містом,
де здатен хтось без будь-яких причин пустити кулю йому в потилицю!
Це було актом доброти
з боку людини розмістити як цифри, так і літери
на диску телефона, щоб ми могли дзвонити у ВЕйверлі,
АТвотер, КАннареджо, БЛенхейм і МЕдісон,
ДАнбар і ОУшен,(1) маленькі світи в собі,
в які вторгаємося ми, набравши номер, і акт жорстокості
змінити всі цифри, не тільки цифри в телефонах,
які все довші й довші, але і статистичні дані,
середню вартість, непередбачувані збитки, смерть від арахісу,
інфляцію, код доступу, ідентифікаційні номери
і повний божевілля плот з Медузи (2)
що проганяє навіть думку про приємність
дзвонити І-800-Матрац (3) і в найкоротший термін отримати матрац,,
який зручний і майже під тобою,
навіть якщо тобі він не потрібний! Люди
приходять і кажуть: Ось матрац, де
спальня? І звісно спальні нікуди подітися.
Ти не назвеш поганими людей, що вигадали спальню, тільки за те,
що не могла вона таке сказати.
Як добре, що не здатні спальні говорити!
Вони могли б тебе тримати цілу ніч, розповідаючи про речі
які ти не хотів би знати. "Багато літ тому,
у цій кімнаті..." Егей, заткнися! Я маю на увазі,
будь ласка, не говори мені нічого, пробач, я накричав на тебе.
І стіни назавжди затихнуть у їхньому ніщо.
Чавунна куля зімне гримасу штукатурки й добробуту,
обрушить їх і дошки й скіпки людських історій,
але страшна не куля, а людина, що тягне важіль
і направляє кулю гойдати маятником, інший чоловік -
і інша жінка увійде в свою кімнату й заліпить ляпас
чоловікові, від чого він почервоніє,
бажаючи вернути це назад. Так прощавай, будуй,
де ми кохалися, сміялись, плакали, обідали, дивились телевізор,
все одночасно! Де наш пес чекав перед дверима,
не зводячи очей з дверної ручки, де з шумом вирвалась вода у коридор,
коли я розширяв кімнату, і затопила всю кімнату,
а потім була відкачана, слід згадати яке це відчуття,
коли в суботу рано мій маленький син став біля ліжка
й заспівав, тихенько, "Вста-а-ва-ай!" своїм дрімаючим батькам.
Ніколи не забуду всього блаженства, яке я відчував у цьому домі,
але якщо велика чорна чавунна куля до мене прилетить,
привіт, я вийду! Бо десь повинно бути
блаженство в світі, можливо навіть тут, щоб я не божеволів
від порожнечі всесвіту. Мені тут жити з обмеженим життям і космосом всередині
із неймовірним бажанням любити все і бути засмученим
дорогою моєї матері до тої миті, коли вона
звела на мене свої очі, наскільки була здатна,
і стисла мою руку, коли я запитав: "Ти знаєш хто я?"
і відпустила.
Інше питання, чи знав я хто я був?
Це важко не бути враженим буттям.
Безглуздість матерії нас перетворює на загнаних тварин,
які інакші, мирні і байдужі,
ми шипимо й показуємо ікла чи нападаємо.
Та скільки тих людей, що відчувають трагедію буття?
Був жахливим Чингізхан чи він і інші ще існують?
Був Гітлер і Пол Пот?
Чи якась інша міфічна історична постать?
Je m'en doute(4).
Це означало щось інше.
Підштовхувало щось Наполеона задумати
покрити мерзлу землю сотнями тисяч кривавих трупів.
Підштовхувало щось... о, ім'я твого монстра
і його тягу до знищення
назве твій власний історичний час коли насунеться на нас пітьма
і зробить небуття найбільш прийнятним вибором,
як ніби для здолання голоду потрібно було кинути в киплячий чан радіоактивну моркву!
Життя таке жахливе!
Я сподіваюся, що лев мене на шмаття розірве!
Добре, що ці чоловіки вдягають чорні маски,
збираючись зідрати з мене шкіру і змусити мене
дивитися на мої власні нутрощі вивалені на підлогу!
Будь ласка проткніть мені шипами не тільки руки й ноги,
але і мої очі теж!
Бо з цього світу слід втекти як можна швидше,
очистившись стражданням.
Це від самого Бога Християнської любові.
А Купідон витає угорі, збентежений.
Давним-давно Зевс повідомив, що втомився,
і вклався спати: якщо ти не готовий бути
то краще спати.
Бог Християнський нагадує дитя двохтисячелітнє,
якому втома принесла безмежний гнів.
Не вирости йому ніколи,
бо ти не здатен вирости, якщо тебе не чують люди,
але вони не можуть чути, бо їх занадто займає підлість,
або вони бояться підлості від інших.
Чи можна їх винити?
Я теж боюся. Мене вражає надмір жорстокий фільм,
та дійсно страшно, що хтось хотів зробити такий фільм!
Він лиш за крок від того батька,
який узяв до парку восьмирічну доньку і її подругу
і бив й забив до смерті. Ой-ох.
"Здавався він таким нормальним хлопцем," сказала його сусідка Тельма,
яка відмовилась назвати репортерам своє прізвище.
Здавалося вона така нормальна жінка, як репортери
нормальні вампіри.
У деяких культурах це норма поїдати жуків або людей,
чи уночі мастити плацентою обличчя, чи купувати
авто, вартість якого достатня, щоб тридцять років годувати село, щоб не померло, й доки ти тут
все розтранжир
як інші!
Привіт, Америко! Світає,
встань і себе обнюхай.
У тебе ненормальний запах.
Мій батько не був нормальним,
він був злочинцем, драчуном, жорстоким хлопцем,
і хоча він робив погані речі,
не був ніколи підлим.
Він не любив людей, ніколи.
Він іноді їх бив
чи різав їхні черевики!
Я ніколи не бив нікого,
та було б весело порізати у когось черевики.
Будь ласка, чи не даси мені оту сокиру, Тельмо?
Та Тельму ображає моє прохання,
хоча я і сказав будь ласка, тому то в неї вид сокири,
яка летить в повітрі в мене і застряє
в моєму лобі. "Сам її візьми,
придурок!" випльовує вона, за двадцять років
вона замінить придурка на дебіла.
Я заміню своє ім'я на Джугхед (5)
і приєднаюсь до програми захисту віршів,
так мої вірші зможуть вийти в світ і жити з вигаданими назвами
у Юті і Маскогі (6)
Анна Чухно підводить очі і дивиться на мене
своїми українськими ліловими очима
і каже: Добрий ранок найщирішим голосом.
Ох
їхати би з нею в кареті з упряжкою коней опівночі
вниз по широких Київських проспектах і стерти б
з людської історії рів в Бабиному Ярі!
Вона підводить очі й питає: Як би ви хотіли?
Кажу двадцятками й вона їх відраховує,
наче навколо неї повітря не було знищене її красою
і моє тіло через це не роздробилося на частки теж,
ціна життя кісток, і таке інше.
Чи не жорстоко, що я не можу її обцілувати?
Ні, це прекрасно, що я не можу її обцілувати,
краще гуляти з нею в промінні сонця
блаженствуючи від розмови зі справжнім божеством,
яке дало мені чотири сотні доларів!
І ось я знову зібраний,
як мій автомобіль, їду вперед
в зустрічні промені агресії,
що відбиваються моїми окулярами, а потім
починають проникати, і скоро мої очі
перетворились на закриті вугільні шахти
чиї канарки вибухають злобливими піснями
чиє відлуння так само нізвідкіля.
Принаймні, я не був в Руанді у 1994 році(7) або в Судані в 2005 році (8)
або в Гуантанамо (9) чи Райкерсі (10), або в канаві за межею Ріо,
битий до смерті й скалічений. Немає Козака
накинутись на мене з блискучою шаблюкою, націленою на єврейську шию,
не стане часу заплакати: „У мене єврейська тільки шия!
Все решта - російське православне!" Похмурий чоловік знімає
свій капелюх і каже друзям "Давайте цьому
ніггуху (11) дамо урок”. "Мені урок не треба, сер,
Я ефіопець, я вперше у вас в країні!
Але ви, джентльмени, жартуєте....”
Підготуйте мені нору, а потім будь ласка забудьте де вона.
Задовольнить скоринка хліба й струмок неподалік,
вечірня свіжість приходить з незрячим богом,
тим хто є сам вечірня свіжість і її дотик,
а ми не можемо підняти рук погладити його туманну бороду,
в якій
двісті мільйонів зір підморгують і блискотять шипами.
Я краще повернуся в банк, нам залишились долари
всього три сотні й вісімдесят п'ять.
Ті півтора десятки одиниць краси пропали швидко.
Точнісінько як все.
Бо підлість повертається щоразу,
тоді як доброта триває лиш солодку Мить,
і співчуття завжди тривожно мерехтить
ледь вище нас й
позаду,
спадаючи й наповнюючи нас лише тоді, коли його ми не чекаємо,
й триває тільки мить.
Чи я його зумію заманить?
Дозвольте це й тоді
сталевим стане моє тіло? Ні.
Отвори виходу нікуди не подінуться й крім цього
не треба співчуття, це виходи -
з в'язниці щомиті,
й так само, як кожна мить іде на зміну тій, що перед нею,
так кожен підлості удар замінить той, що перед ним,
і дуже швидко ти полюбиш ці удари,
ти і мільйони інших дурнів, яким приємна страта електричним струмом
у їхніх власних відчуттях. Гіпопотамові
сидіння на тобі не доставляє втіхи,
це знаєш навіть ти, тим більше він не помічає
маленьку білу пташку на голові у себе, й коли
тебе побачить розплющеного на землі,
він навіть не подумає: Ух-ох, він просто піде далі
із пташкою принишклою, що дивиться навкруг.
Блаженний Августин вкрав груші з дерева сусіда
й не вибачався тридцять літ, відтоді
його сусід мабуть помер і настрою для вибачень не має. Стала святою мати Августина,
а потім Санта-Моніка - містечко в Каліфорнії -
де все існує, щоб на нього не зважали,
окрім гіпопотама, який стоїть на автостраді
від ранньої зорі і позіхає від світла дальніх фар.
"Привіт," йому здається сумно, "Я бути твоїм другом не можу
і я не можу бути ворогом твоїм, я наче співчуття,
від тебе йду подалі, мені байдуже скільки разів
ти в мене вріжешся й помреш, бо ти ніколи не навчишся
розбившись жити". Він потім чвалає геть.
Так може Августин надав йому таку вагу?
Я думаю, що співчуття примушує тебе світитися
або принаймі бути світлим чи зберігати світло,
таким, яке воно довкола
на картині, як на тому гвинті, що появився тоді,
коли він відірвався в літака, яким летіла
Санта Моніка
на небеса,
така усміхнена, як у її уяві всміхався будь-який святий, надіючись на досконалість
всього того що є й чого немає.
[i](1) Вейверлі - місто в округах Камерс і Лі в штаті Алабама, США. засноване в 1910 році.
Атвотер - місто на державному шляху 99 у графстві Мерсед, Каліфорнія, США
Каннареджо ( — один з шести історических районів Венеції. Знаходиться в північній найвіддаленішій частині міста. Каннареджо - найнаселеніша частина Венеції, тут мешкають близько 20 000 осіб.
Бленхейм - місто в окрузі Мальборо, Південна Кароліна, США. Назване на честь палацу Бленхейм в Оксфордширі, Англія, який в свою чергу, названий на честь битви при Бленхеймі, головною англійською перемогою у війні за іспанську спадщину. Палац Бленхейм був резиденцією герцога Марлборо в честь якого названо округ Мальборо.
Медісон — столиця штату Віскончин, друге за кількістю населення місто в цьому штаті - проживають близько 233,209 тисяч осіб (2010 рік); з передмістями 570,025 тисяч осіб (2009 рік).
Данбар - міста з такою назвою є в штатах Каліфорнія, Джорджія, Кентуккі, Небраска, Огайо, Вісконсин, Пенсільванія, Вірджинія.
Оушен -сіті - місто курорт на березі океану в штаті Меріленд.
(2) Плот Медузи - олійний живопис 1818-1919 років французького художника-романтика і літографа Теодора Геріко (1791–1824). Завершена, коли художнику було 27 років, робота стала іконою французького романтизму. Ця картина великої життєвої сили зображує момент після катастрофи французького морського фрегата Медуза, який сів на мілину 2 липня 1816 року біля узбережжя нинішньої Мавританії. 5 липня 1816 принаймні 147 осіб врятувалися на добротно збудованому плоту. За 13 днів загинули всі, крім 15. Ті, хто вижив, пережили голод, зневоднення, канібалізм. Ця подія стала міжнародним скандалом, частково тому, що його причиною вважали некомпетентність французького капітана.
(3) 1800Mattress.com відома як 1-800-Mattress, Dial-A-Матрац - американська роздрібна торгівля постільними речами з головним офісом в Хіксвіллі, Нью-Йорк, заснована у 1975 році працівником меблевого магазину Наполеоном Барраганом. На ідею використовувати для продажу постільних речей безкоштовний телефонний номер 800 його надихнула реклама Dial-A-Steak продажу м'яса по телефону.
(4) Je m'en doute - я не сумніваюся
(5) Jughead (Джугхед) - болван, пуста башка
(6) Маскогі - місто в окрузі Маскогі, штат Оклахома
(7) Руанда 1994 - тимчасовий уряд, який прийшов до влади в результаті військового перевороту 6-7 квітня 1994 року, організував винищення представниками етнічної більшості хуту представників етнічної меншини країни тутсі і хуту, які захищали або відмовлялися вбивати тутсі. Кількість убитих за 100 днів - близько 800 тисяч осіб, з них приблизно 10 % склали хуту.
(8) Судан 2005 - З 1983 року тривала війна Південного Судану за відокремлення, Народно-Визвольний Рух Судану виступав за єдиний Судан, в якому "змішаються раси і культури" як в США. У війні загинуло близько 2 млн. осіб, 4 млн. стали внутрішньопереміщеними особами, 600 тис. - біженці в сусідні країни. 9 січня 2005 року підписаний договір про мирне врегулювання на півдні Судану, яким встановлений шестирічний перехідний період. 9 липня 2011 року Південний Судан став незалежною державою зі столицею в Джубі.
(9) Гуантанамо - військова в'язниця на базі ВМС США в затоці Гуантанамо, Куба. В'язниця була створена у 2002 році. Використовувалася як табір для утримання полонених з Іраку, запідозрених в терористичній діяльності. Відома тортурами і знущаннями з утримуваних в'язнів.
(10) Райкерс - острів-тюрма в протоці Іст-Ківер в Нью-Йорку. Набули розголосу і викликали широкий суспільний резонанс декілька скандалів, пов'язаних з жорстоким поводженням з в'язнями співробітників тюрми і створенням окремих загонів в'язнів, які катували інших в'язнів за наказами наглядачів.
(11) Ніггух - зневажливе звернення до чорношкірих з негритянських гетто, які часто не вимовляють прикінцеве R у слові NIGGER і кажуть ніггу
[/i]
[b]Ron Padgett THE ABSOLUTELY HUGE AND INCREDIBLE INJUSTICE IN THE WORLD[/b]
What makes us so mean?
We are meaner than gorillas,
the ones we like to blame our genetic aggression on.
It is in our nature to hide behind what Darwin said about survival,
as if survival were the most important thing on earth.
It isn't.
You know—surely it has occurred to you—
that there is no way that humankind will survive
another million years. We'll be lucky to be around
another five hundred. Why?
Because we are so mean
that we would rather kill everyone and everything on earth
than let anybody get the better of us:
"Give me liberty or give me death!"
Why didn't he just say "Grrr, let's kill each other!"?
A nosegay of pansies leans toward us in a glass of water
on a white tablecloth bright in the sunlight
at the ocean where children are frolicking,
then looking around and wondering—
about what we cannot say, for we are imagining
how we would kill the disgusting man and woman
at the next table. Tonight we could throw an electrical storm
into their bed. No more would they spit on the veranda!
Actually they aren't that bad, it's just
that I am talking mean in order to be more
like my fellow humans—it's lonely feeling like a saint,
which I do one second every five weeks,
but that one second is so intense I can't stand up
and then I figure out that it's ersatz, I can't be a saint,
I am not even a religious person, I am hardly a person at all
except when I look at you and think
that this life with you must go on forever
because it is so perfect, with all its imperfections,
like your waistline that exists a little too much,
like my hairline that doesn't exist at all!
Which means that my bald head feels good
on your soft round belly that feels good too.
If only everyone were us!
But sometimes we are everyone, we get mad
at the world and mean as all get-out,
which means we want to tell the world to get out
of this, our world. Who are all these awful people?
Why, it's your own grandma, who was so nice to you—
you mistook her for someone else. She actually was
someone else, but you had no way of knowing that,
just as you had no way of knowing that the taxi driver
saves his pennies all year
to go to Paris for Racine at the Comédie Francaise.
Now he is reciting a long speech in French from Andromache
and you arrive at the corner of This and That
and though Andromache's noble husband Hector has been killed
and his corpse has been dragged around the walls of Troy by an
unusually mean Achilles,
although she is forced into slavery and a marriage
to save the life of her son, and then people around her
get killed, commit suicide, and go crazy, the driver is in paradise,
he has taken you back to his very mean teacher
in the unhappy school in Port-au-Prince and then
to Paris and back to the French language of the seventeenth century
and then to ancient Greece and then to the corner of This and That.
Only a mean world would have this man driving around in a city
where for no reason someone is going to fire a bullet into the back of
his head!
It was an act of kindness
on the part of the person who placed both numbers and letters
on the dial of the phone so we could call WAverly,
ATwater, CAnareggio, BLenheim, and MAdison,
DUnbar and OCean, little worlds in themselves
we drift into as we dial, and an act of cruelty
to change everything into numbers only, not just phone numbers
that get longer and longer, but statistical analysis,
cost averaging, collateral damage, death by peanut,
inflation rates, personal identification numbers, access codes,
and the whole raving Raft of the Medusa
that drives out any thought of pleasantness
until you dial I-8OO-MATTRES and in no time get a mattress
that is complete and comfy and almost under you,
even though you didn't need one! The men
come in and say Here's the mattress where's
the bedroom? And the bedroom realizes it can't run away.
You can't say that the people who invented the bedroom were mean,
only a bedroom could say that, if it could say anything.
It's a good thing that bedrooms can't talk!
They might keep you up all night telling you things
you don't want to know. "Many years ago,
in this very room. . . ." Eeek, shut up! I mean,
please don't tell me anything, I'm sorry I shouted at you.
And the walls subside into their somewhat foreverness.
The wrecking ball will mash its grimace into the plaster and oof,
down they will come, lathe and layers of personal history,
but the ball is not mean, nor is the man who pulls the handle
that directs the ball on its pendulous course, but another man
—and now a woman strides into his office and slaps his face hard
the man whose bottom line is changing its color
wants to change it back. So good-bye, building
where we made love, laughed, wept, ate, and watched TV
all at the same time! Where our dog waited by the door,
eyes fixed on the knob, where a runaway stream came whooshing
down the hallway, where I once expanded to fill the whole room
and then deflated, just to see what it would feel like,
where on Saturday mornings my infant son stood by the bedside
and sang, quietly, "Wa-a-a-ke up" to his snoozing parents.
I can never leave all the kindness I have felt in this apartment,
but if a big black iron wrecking ball comes flying toward me,
zoop, out I go! For there must be
kindness somewhere else in the world,
maybe even out of it, though I'm not crazy
about the emptiness of outer space. I have to live
here, with finite life and inner space and with
the horrible desire to love everything and be disappointed
the way my mother was until that moment
when she rolled her eyes toward me as best she could
and squeezed my hand when I asked, "Do you know who I am?"
then let go of life.
The other question was, Did I know who I was?
It is hard not to be appalled by existence.
The pointlessness of matter turns us into cornered animals
that otherwise are placid or indifferent,
we hiss and bare our fangs and attack.
But how many people have felt the terror of existence?
Was Genghis Khan horrified that he and everything else existed?
Was Hitler or Pol Pot?
Or any of the other charming figures of history?
Je m'en doute.
It was something else made them mean.
Something else made Napoleon think it glorious
to cover the frozen earth with a hundred thousand bloody corpses.
Something else made . . . oh, name your monster
and his penchant for destruction,
name your own period in history when a darkness swept over us
and made not existing seem like the better choice,
as if the solution to hunger were to hurl oneself
into a vat of boiling radioactive carrots!
Life is so awful!
I hope that lion tears me to pieces!
It is good that those men wearing black hoods
are going to strip off my skin and force me
to gape at my own intestines spilling down onto the floor!
Please drive spikes through not only my hands and feet
but through my eyes as well!
For this world is to be fled as soon as possible
via the purification of martyrdom.
This from the God of Christian Love.
Cupid hovers overhead, perplexed.
Long ago Zeus said he was tired
and went to bed: if you're not going to exist
it's best to be asleep.
The Christian God is like a cranky two-thousand-year-old baby
whose fatigue delivers him into an endless tantrum.
He will never grow up
because you can't grow up unless people listen to you,
and they can't listen because they are too busy being mean
or fearing the meanness of others.
How can I blame them?
I too am afraid. I can be jolted by an extremely violent movie,
but what is really scary is that someone wanted to make the film!
He is only a step away from the father
who took his eight-year-old daughter and her friend to the park
and beat and stabbed them to death. Uh-oh.
"He seemed like a normal guy," said his neighbor, Thelma,
who refused to divulge her last name to reporters.
She seemed like a normal gal, just as the reporters seemed like
normal vampires.
In some cultures it is normal to eat bugs or people
or to smear placenta on your face at night, to buy
a car whose price would feed a village for thirty years,
to waste your life and, while you're at it, waste everyone
else's too!
Hello, America. It is dawn,
wake up and smell yourselves.
You smell normal.
My father was not normal,
he was a criminal, a scuffler, a tough guy,
and though he did bad things
he was never mean.
He didn't like mean people, either.
Sometimes he would beat them up
or chop up their shoes!
I have never beaten anyone up,
but it might be fun to chop up some shoes.
Would you please hand me that cleaver, Thelma?
But Thelma is insulted by my request,
even though I said please, because she has the face of a cleaver
that flies through the air toward me and lodges
in my forehead. "Get it yourself,
lughead!" she spits, then twenty years later
she changes lughead to fuckhead.
I change my name to Jughead
and go into the poetry protection program
so my poems can go out and live under assumed names
in Utah and Muskogee.
Anna Chukhno looks up and sees me
through her violet Ukrainian eyes
and says Good morning most pleasantly inflected. Oh
to ride in a horse-drawn carriage with her at midnight
down the wide avenues of Kiev and erase
the ditch at Babi Yar from human history!
She looks up and asks How would you like that?
I say In twenties and she counts them out
as if the air around her were not shattered by her beauty
and my body thus divided into zones:
hands the place of metaphysics, shins the area of moo,
bones the cost of living, and so on.
Is it cruel that I cannot cover her with kisses?
No, it is beautiful that I cannot cover her with kisses,
it is better that I walk out into the sunlight
with the blessing of having spoken with an actual goddess
who gave me four hundred dollars!
And I am reassembled
as my car goes forward
into the oncoming rays of aggression
that bounce off my glasses and then
start penetrating, and soon my eyes
turn into abandoned coal mines
whose canaries explode into an evil song
that echoes exactly nowhere.
At least I am not in Rwanda in 1994 or the Sudan in '05
or Guantanamo or Rikers, or in a ditch outside Rio,
clubbed to death and mutilated. No Cossack
bears down on me with sword raised and gleaming
at my Jewish neck and no time for me
to cry out "It is only my neck that is Jewish!
The rest is Russian Orthodox!" No smiling man tips back
his hat and says to his buddies, "Let's teach
this nigguh a lesson." I don't need a lesson, sir,
I am Ethiopian, this is my first time in your country!
But you gentlemen are joking. . . .
Prepare my cave and then kindly forget where it was.
A crust of bread will suffice and a stream nearby,
the chill of evening filtering in with the blind god
who is the chill of evening and who touches us
though we can't raise our hands to stroke his misty beard
in which
two hundred million stars have wink and glimmer needles.
I had better go back to the bank, we have
only three hundred and eighty-five dollars left.
Those fifteen units of beauty went fast.
As does everything.
But meanness comes back right away
while kindness takes its own sweet time
and compassion is busy shimmering always a little above us and
behind,
swooping down and transfusing us only when we don't expect it
and then only for a moment.
How can I trap it?
Allow it in and then
turn my body into steel? No.
The exit holes will still be there and besides
compassion doesn't need an exit it is an exit—
from the prison that each moment is,
and just as each moment replaces the one before it
each jolt of meanness replaces the one before it
and pretty soon you get to like those jolts,
you and millions of other dolts who like to be electrocuted
by their own feelings. The hippopotamus
sits on you with no sense of pleasure, he doesn't
even know you are there, any more than he takes notice
of the little white bird atop his head, and when
he sees you flattened against the ground
he doesn't even think Uh-oh he just trots away
with the bird still up there looking around.
Saint Augustine stole the pears from his neighbor's tree
and didn't apologize for thirty years, by which time
his neighbor was probably dead and in no mood
for apologies. Augustine's mother became a saint
and then a city in California—Santa Monica,
where everything exists so it can be driven past,
except the hippopotamus that stands on the freeway
in the early dawn and yawns into your high beams.
"Hello," he seems to grunt, "I can't be your friend
and I can't be your enemy, I am like compassion,
I go on just beyond you, no matter how many times
you crash into me and die because you never learned
to crash and live." Then he ambles away.
Could Saint Augustine have put on that much weight?
I thought compassion makes you light
or at least have light, the way it has light around it
in paintings, like the one of the screwdriver
that appeared just when the screw was coming loose
from the wing of the airplane in which Santa Monica was riding into
heaven,
smiling as if she had just imagined how to smile
the first smile of any saint, a promise toward the perfection
of everything that is and isn't.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947717
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.05.2022
автор: Зоя Бідило