Так крихко лід тане у вчорашньому чаї,
І очі прижмурені знову огортають любисток,
Мовчи, замри, не кажи нічого,
Постріл пролунає лише завтря
Й обернеться супроти тиші вістрям.
Соловейко, розмінявши вроду на сича,
Злякано, передчуваючи питає -
«Мамо, мамочко, а як це, падати на голу землю
Так і не здійнявши, не розпростерши крила?
Бо бачив, як лежали такі живі,
Забиті камінням забуття наші синочки.»
«Твій натюрморт у мене на грудях ще з вчора, синку,
Твій голод ще з позаранку став виснаженням моїм.
Людина приходить в муках і у муках піти повинна...,
Щоб віднайти свій власний біль.»
Вдивляючись у ріки, зорі втопають
В безсиллі часоплинної ходи,
Не знаю, мамо, яких тепер пісень співати,
Забув усі від тої я туги.
Наснилося таке, що голос втратив -
Неначе зкинули із неба, ввігнавши в землю
І, оточивши відчай, чорне вороння кружляє
Із намаганням страти показової.
Ні, це не сон, мій милий, прокуратор -
Римський намісник, вже виніс вирок -
Чорний конвой місяця нісана поведе тебе
З останнім пострілом у вирій.
Але я буду там серед глузуючої пустоти,
На скорчених руках тримаючи твоє жахіття,
Твій смуток відізветься лісів риданням,
І повиходить спокій з берегів...
Але, поки що, спи...,
Буду молитись, щоб вистачило в листя сліз
На все те, що мусиш ввібрати в себе,
Не прокидайся, прошу тебе, спи,
Спочинь, хоча б у снах, мій любий сину...
05.07.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946187
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.04.2022
автор: Олекса Доброгорський