Весь світ вже знає моксельську породу,
І скільки б ті до нас не додавалися —
Ми не одного племені та роду,
Хоч як би ці ординці не назвалися.
Вони крадуть усе: труси й історію,
Собачі будки й кості наших пращурів.
Своїх синів віддали крематорію
І замість Бога, моляться на ящурів.
Ми відтепер уже не подаруємо
Їм ні ознак, ні назв Русі Великої.
Свою державу знову відбудуємо
Після орди москальської та дикої.
Ми, українці, зараз помираємо,
Від злих ракет сусіда недолугого.
Заповісти своїм нащадкам маємо,
Щоб не забули року двадцять другого.
І та «картина» стане найціннішою,
Де золота пшениця з небом сходиться.
І Україна у сто карт сильнішою,
Як Фенікс-птаха, з попелу відродиться.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945176
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.04.2022
автор: Лада Квіткова