Звіріє й плаче, плаче і звіріє
негода за вікном, а ще – війна.
Сивіє серед степу Стефані́я.
Зітхає по-осінньому весна.
Вбирають небо, сіре безпробудно,
заплакані шибки і зморшки стель.
Здається й Бог не зна, що з нами буде
і з фронту жде збадьорливих вістей.
Матусин плач на землю хмари виллють,
бо небу не шкода ні сліз, ні вій.
Штормить війна і котить другу хвилю,
чекаючи від нас рішучих дій.
Злили́сь в одне людський і збройний гомін,
зневір’я, біль, надія, дух ясний,
ждучи, коли проб’ється перший промінь
в шибки, в серця, в день зцілення весни…
© Сашко Обрій.
14.02.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945154
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.04.2022
автор: Олександр Обрій