Маленький кольоровий метелик зовсім випадково, коли відкрились вхідні будинкові двері, залетів у веранду. Він прикипів своїм поглядом до вікна і бився у скляну шибку, за якою яскраво світило сонце. Сонце обіймало його теплим весняним промінням, та метелик не розумів, чому він не може летіти на волю і продовжував битись усім тільцем, безперервно тріпотів крильцями, втомлювався, відпочивав та знову і знову вів безуспішну боротьбу за свою свободу, яка була зовсім поруч і, разом із тим, була недосяжною.
В ту мить мені здалось, що так, як малий метелик шукав виходу із безвиході, його шукали усі люди, котрим випала гірка доля пізнати нелегку окупаційну добу російських варварів та перенести, пропустити через усю свою свідомість, через кожну клітинку тіла весь цей жах непевного страху за власне життя: знущання, ґвалтування, катування, розстріл, коли від тебе самого уже нічого не залежить, бо на тебе наставлене дуло ворожого автомата чи гранатомета, чи якоїсь іншої ворожої техніки і тобі залишається тільки одне - молитва на милість Всевишнього, і надія на порятунок від наших хлопців, бійців ЗСУ, котрі, незважаючи на усі труднощі жорстокого протистояння з ворогом, роблять усе можливе і неможливе, аби звільняти наші села та міста від загарбників, аж до повної перемоги над ними.
Низький вам уклін до самої землі, наші любі захисники! Слава Україні! Героям Слава!
Р.S. Малий метелик також отримав довгоочікувану свободу та щасливо полетів собі далі.
14.04.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945009
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2022
автор: Валентина Ланевич